Жан-Патрік ді Ґреко був майже два метри заввишки.
У своїй тісній каюті він скидався на орла, якого запхали у клітку для канарки. Він був не просто високим, а абсолютно вертикальним. Вузькі плечі, довжелезні руки, ноги, як жердини ходуль. Віком років шістдесят, сутулий, він мав зношений і виснажений вигляд. Незважаючи на його чорне і густе, як в індіанців Америки, волосся, на нього було боляче дивитися.
Впродовж кількох секунд адмірал мовчки розглядав свого гостя, що дозволило Ервану уважніше вивчити самого ді Ґреко. Обличчя офіцера було суцільним кістяком. Обмаль м’язів, ще менше плоті. Гострі вилиці, горбатий ніс, темні круги навколо очних западин. Усе це, немов старовинний пергамент, обтягувала жовтувата шкіра.
Вони швидко представилися один одному. Ерван почепив на вішак свій дощовик, гримнувшись по дорозі об залізну шафку. Приміщення освітлювала лише одна невеличка лампа з краю робочого столу. Цього вимагала обережність: каюта мала зовнішній ілюмінатор, а про порушення правил світломаскування і мови не могло бути.
— Ви навідалися до мене поговорити про цей прикрий інцидент.
Ді Ґреко розумівся на евфемізмах.
— Сідайте, — додав він, зробивши знак своєю довжелезною рукою. — Будь-ласка.
Ерван знайшов собі місце у кутику-приймальні: невеличкий простір у кілька квадратних метрів, який займала крихітна, як складаний стілець, канапа і столик, завширшки зі скейтборд. З усіх боків — стоси особових справ, картотеки і коробки. Можна було подумати, що це якась комірчина.
Ді Ґреко, здається, помітив його здивування:
— Простір на кораблі обмежений.
— Я навіть не насмілюся уявити каюту звичайних матросів.
— Не більша і не менша, але не окрема. До того ж, у них немає цього привілею! — він показав кістлявим вказівним пальцем у бік ілюмінатора. — Тут таке рівноцінне балкону або терасі… Мені дуже шкода. Я не маю, що вам запропонувати випити.
— Все гаразд. Я не розважатися прийшов.
Ді Ґреко повернувся на своє місце за робочим столом, ледве впхавши туди свої ноги. Ерван задумався: якщо той був пілотом, як ця двометрова жердина могла поміщатися у кабіні «Рафаля».
Адмірал почав шаблонну промову, на зразок тиради Венка, але більш урочисту. Він говорив серйозним тоном, не поспішаючи і зовсім не вживаючи слів з військового жаргону. Але загалом нічого нового, знову те ж саме порожнє просторікування.
Ерван жестом його зупинив — він вже достатньо наївся цих стандартних фраз — і коротко виклав суть справи. Садистське вбивство КШПМА просто на території військової установи. Дебільна і жорстока посвята. Повна відсутність комунікації між повітряно-морською школою і авіаносцем, який перебуває від неї на відстані всього кількох кілометрів. Загальна байдужість стосовно трагічної загибелі молодої людини, яка вирішила присвятити своє життя службі у війську.
Новина про вбивство не дуже здивувала лі Ґреко — Ерван був впевнений, що той вже все знав. Проте скидалося, що його не дуже обходили численні недоліки в організації школи пілотів.
— Які наразі у вас є докази?
— Я не маю наміру з вами їх обговорювати.
Адмірал захитав головою. Лампа на столі підсвітила його знизу, наче у фільмі жахів.
— Ви, мабуть, думаєте про лінчування. Про випробування, яке погано закінчилося.
— Це найменше, що можна було б сказати.
— На вашу думку, неконтрольованим особам дали повну свободу дій?
Ерван вирішив увімкнути вищу передачу:
— Установа не лише покривала цих злочинців, а й заохочувала їх.
— Я не розумію.
— Я підозрюю, що у «Кервереку» культивується насилля і жорстокість, які викликають і поглиблюють в курсантів садистські нахили.
— У вас є докази?
— Ні. Лише інтуїтивне відчуття.
— Хто ж, на вашу думку, підсипав цю отруту?
— Ви.
— Я всього лиш начальник штабу «Керверека». Це полковник Венк керує базою.
— Венк займається плануванням тренувальних польотів. Ви є втіленням духу цієї військової школи.
— Тож я сам диявол, по-вашому? — засміявся ді Ґреко.
Ерванові закортіло відповісти, що пика у нього відповідна, але він вирішив промовчати. Його загіпнотизували ці зажурені очі, виділені чорними, як вугілля, кругами. «Мені знайоме це обличчя», — сказав він собі. Де ж ми могли з ним перетинатися? Якщо тільки не йдеться про схожість із зомбі з фільмів жахів?
— Чи були коли-небудь такі прикрі випадки у вашій школі?
— Ні.
— Бійки? Надмірне насильство?
— Ніколи.
— Навіть під час посвят?
— І поготів не було. Під час цих «вікендів» усе продумано, перевіряється і контролюється.