Другий конверт: діра, яка залишилася від ракети. Випалена у деяких місцях трава. Почорнілий лишайник. Пісок, який перетворився на скло. Він відклав документи і кинув оком на Кріпо, який ще працював — він спати не збирався. Ерван порився у своїй валізі і витяг маску для сну.
У цю мить раптом у нього сяйнула думка. Він знав, чому обличчя ді Ґреко було йому знайоме.
Адмірал нагадував знаменитого російського піаніста та композитора Сергія Рахманінова. У юні роки Ерван мав свій класичний період. Тоді він вечорами слухав концерти і симфонії, читаючи біографії композиторів. Рахманінов був частиною його пантеону. Він встав і взяв свій ноутбук. Кріпо дав йому пароль до мережі «Wi-Fi» бази і через кілька секунд Ерван, лежачи на ліжку, почав розглядати на екрані портрети музиканта.
Він не помилився: таке ж видовжене обличчя, такі ж зажурені очі, обведені чорними кругами. Він вибрав кілька фотографій у повний зріст. Знову поцілив у точку: здавалося, що обидва чоловіки, з безкрайньо високими силуетами, були відображенням одного кривого дзеркала.
Під впливом раптового імпульсу, Ерван пробіг очима присвячену Рахманінову статтю у Вікіпедії. Піаніст ділив своє життя між концертами і створенням музики, між Росією і Сполученими Штатами. Ерван завжди захоплювався цим постромантичним генієм, який був відомим ще й своєю прихильністю при написанні музики до чорних клавіш фортеп’яно, що додавало звучанню його мелодійних ліній східного забарвлення.
Він з’ясував ще одну деталь, про яку не знав: особливості його тілобудови — за допомогою своїх довжелезних пальців Рахманінов міг грати інтервали у тринадцять клавіш — імовірно, це було пов’язано з одним генетичним захворюванням, синдромом Марфана. Клацнувши на посилання, Ерван перейшов до статті про цю рідкісну хворобу, яка переважно вражала очі, кості і серцево-судинну систему. Зовні це захворювання виявлялося у надмірному рості кінцівок, деформації скелета і непомірному видовженні обличчя.
Далі був список видатних осіб, які «безперечно страждали» від цього синдрому. Ніколо Паганіні, Авраам Лінкольн, Джої Рамон з «Ramones», Бредфорд Кокс, вокаліст групи «Deerhunter», Хав’єр Ботет, іспанський актор фільмів жахів… І навіть Усама бен Ладен. Усі мали родинну схожість: такі ж видовжені риси, такі ж зажурені очі, однаково велетенський зріст. Клан, який мав спільний атавізм впродовж багатьох століть — генетичні дослідження довели, що від цього страждала навіть династія Тутанхамона. Якщо забрати обмотки, матимемо таких самих довготелесих персонажів.
Ерван подумав про ді Ґреко. Синдром Марфана не вписувався у його військову кар’єру. Разом з тим він нагадав собі, яке враження справляв адмірал: нещасної, виснаженої, ослабленої істоти.
Новий пошук, цього разу інформації про адмірала. Нічого або майже нічого. Кілька офіційних церемоній, вручення медалей і баста. Немає статті у Вікіпедії. Немає сторінки на сайті «Who’s Who». Жодних військових згадок. Ді Ґреко був цілком оповитий таємницею. Якщо тільки усе, що його стосується, не належить до військової таємниці і розповсюдження в інтернеті його даних не блокує якась перепона.
Ерван на цьому зупинився. Очі злипалися вже самі по собі. Він прослизнув під ковдру, як тікають у сховище, і згадав, що не взяв із собою спеціальне нічне пристосування. Ще одна ніч зубного скреготу.
Знову він трясся у «Дофіні». Йому здавалося, що його кидає на матраці туди-сюди. Коли він занурився у сон, а думки розгубили усякий зв’язок, з глибини мозку раптом виринув адмірал.
Він був на борту свого плавучого замка, але його безкрайні руки уже простяглися до коридорів К-76. Коли від його пальців до обличчя Ервана залишилося кілька сантиметрів, адміралові кості різко почали рости і роздерли плоть, щоб його торкнутися.
Він мав рожевий на літо. Білий — на зиму. Коксова доріжка розтяглася на журнальному столику і відбивалася у монументальному вікні вітальні, чітко вздовж осі, направленої на Ейфелеву вежу. Відтепер Лоїк мешкав на авеню Президента Вілсона, за кілька кроків від своєї попередньої квартири на площі Єна, де залишилася жити Софія з дітьми.