— У разі найменшої знахідки телефонуйте мені вночі. Ви виконали дуже серйозну роботу.
— У деяких випадках я б волів краще зупинитися.
— Не забудьте відправити металеві фрагменти Нево.
Ерван поклав слухавку і побіг до машин. Знову почалася злива.
— Телефонувала заступниця прокурора, — попередив Аршамбо. — Вона дуже хотіла, щоб ви…
— Пізніше. Дістала вже.
Жандарм не наполягав, зосереджено виїжджаючи на трасу. Видимість була не більше трьох метрів. Величезні краплі дощу розбивалися об вітрове скло, як водяні бомби. Ця непроглядна стіна води цілком відповідала плутанині в Ервановій голові, неможливо було зосередитися на чіткій думці.
Він усвідомив, що до нього звертається Аршамбо.
— Прошу?
— На базі на вас чекає Філіпп Алмейда.
— Хто це?
— Лікар з Керверека, ви хотіли з ним зустрітися…
— Так… звісно… — він зовсім забув. — Але не в школі.
— Де?
— На «Нарвалі».
— Покинуте судно?
Ерван сказав це не задумуючись. Одним пострілом убити двох зайців: допитати лікаря і відвідати важливе місце — театр для проведення «no limit». Він уже не вірив у випробування, яке пішло не так, проте, закинутий корабель міг бути місцем для людського жертвоприношення.
— За п’ятнадцять хвилин.
Довгань взяв свій телефон і кинув оком позад себе. За ними їхала машина з ле Ґеном і Верні, а також автомобілі з науково-технічним підрозділом і водолазами.
— Що сказати решті?
— Робота триває.
«Нарваль» стирчав з піску, наче якийсь іржавий кинджал. Лише частина верхньої палуби височіла під кутом двадцять-тридцять градусів.
Наближаючись пляжем до цього звіра, Ерван оцінював його розміри. Збудоване у 60-х роках судно було сто метрів завдовжки. У свій час цей «сторожовий корабель», як уточнив Аршамбо, мав бути найціннішою зброєю протисубмаринової боротьби. Нині це був лише старий безформний каркас. Не залишилося жодної гармати, жодне обладнання не виднілося на цьому покинутому човні, який нагадував велетенський кукурудзяний качан кольору осені. А найбільше дивувало те, що його залишили тут лежати, як перший камінь якогось морського цвинтаря.
Аршамбо попередив: скоро буде приплив, і за півтори години корабельна руїна буде під водою.
Шукаючи зручний підхід, Ерван помітив низку чиїхось слідів. Немов Хлопчик-мізинчик, він послідував за ними до діри у корпусі: порожнина була наполовину засипана піском. Прослизнувши у залізне черево, він увімкнув ліхтарик, який йому дав Аршамбо. З усіх боків його відразу оточили мокрі, поїдені сіллю труби, з яких капала вода.
— Алмейда?
Він чалапав по мокрій поверхні за променем свого ліхтарика. Зібрана на дні трюму вода повільно гойдалася, наче згадуючи про крен під час останнього припливу.
Ерван постійно світив собі під ноги — корабель був помітно нахилений і від цього кожен крок давався нелегко. Було таке враження, що корпус судна вкривали рани, наче внаслідок якоїсь страшної хвороби. Перегородки, труби, вентилі — усе мало сліди прокази, синюваті виразки, бордові опіки…
— Алмейда?
Сліди, мабуть, належали іншому гостю, який прийшов сюди раніше, вранці. Ерван ризикнув перейти у наступний відсік. Вода хихотіла маленькими цівочками, шуміла у більших отворах, ритмічно хлюпала на поверхні калюж…
Металеві щаблі драбини наверх. Можна піднятися до кают або капітанської рубки. Затиснувши зубами ліхтарик, Ерван схопився руками за поперечки і поліз на вищий рівень. Він піднімався крізь круглий отвір і по дорозі згадував усі ці фільми про підводні човни, де хлопці увесь час проковзують у люки і крутять запірні механізми герметичних дверей.
Коридор. Усе ще завалений на лівий бік, але сухий. Він рушив далі, тримаючись за поручні навислої стіни.
— Алмейда?
Вигук загубився у дзюрчанні і хлюпанні води. У промені ліхтарика, направленого у темряву попереду, виднілися тільки зачинені двері. Врешті він знайшов над собою новий отвір — залишилися самі штирі. І знову успішно видерся нагору.
Приміщення, мабуть, служило колись для зберігання зброї або це був торпедний відсік. Довжелезні металеві конструкції, велетенські підпорні рами. У віконця пробивалися сірі промені світла, посічені іскристим дощем. Світло і тінь грали у заворожливу гру, утворюючи рухливий візерунок, як на дні акваріума.
— Я тут.
Ерван примружив очі і розгледів за іржавими опорами сидячий силует. Він кособоко рушив у цьому напрямку, спираючись і чіпляючись водночас, щоб не впасти.
Лікар вмостився на масивному залізному вентилі. Він мав обвислі вуса і був схожий на Ніка Мейсона, музиканта шістдесятих, барабанщика «Pink Floyd». Років п’ятдесят, довге волосся і вигляд вікінга, який зазнав поразки у битві.