— Адмірал усе ще навідується до «Керверека»?
— Вряди-годи. Він також влаштовує таємні зібрання із своїми курсантами, вночі…
— Де?
— Тут. На «Нарвалі».
Закинуті руїни корабля були не лише театром дій для «no limit», вони були також Оливковою горою для гуру… Цей іржавий собор був ідеальною обстановкою для його проповідей.
— А в чому полягає його… філософія?
— Я ніколи не був присутній під час його промов, але курсанти іноді про них розповідали. Його грандіозне вчення спирається на образ античного воїна-фурора.
— Що воно таке?
— В епічних грецьких поемах згадується, як воїни входять у певний транс, який робить їх непереможними і неконтрольованими водночас. Смак крові надає якусь божественну силу. Ді Ґреко хоче контролювати цей транс. Він хоче загартувати солдатів до того рівня, коли вони зможуть входити у цей стан фурора і вмітимуть його приборкати.
— Але ж мова про пілотів, так?
— Пілотів, моряків, піхотинців, байдуже: йдеться насамперед про силу думки. Про можливість вдесятеро збільшити свою витривалість.
— Ви ніколи не радили їм звернутися до вищого начальства?
— Марно, я вже казав. Офіцери заплющили б на це очі, а хлопців би просто викинули зі школи.
— Але ж принаймні вони могли б повстати проти своїх катів.
Алмейда обхопив пальцями опору. Викапаний Нік Мейсон.
— Мабуть, ви не зрозуміли. Здебільшого вони самі себе й катують. Ніхто так тобі не зробить, як ти сам…
Відтоді, як він вперше ступив ногою до К-76, Ерван постійно відчував якусь тривогу. А почуте зараз пояснювало його стан: ді Ґреко вирішив створити воїнів нового штабу, які не бояться ані болю, ані смерті; можливо, вони навіть відчували певне задоволення від контакту з небезпекою і стражданнями. Цікаво, чи Вісса загинув саме від цих крайнощів?
— Чому ви мені усе це розповіли?
— Тому що це паскудство триває вже давно. Смерть хлопчини — це «інцидент», який став останньою краплею у переповненій чаші.
— Що насправді сталося, на вашу думку?
— Поняття не маю. Втім, ніч середи була справжньою Вальпургієвою ніччю.
— Гадаєте, його закатували інші курсанти?
Вікінг зліз зі свого зручного сідала:
— Ходімте. Піднімається приплив.
Ерван не поворухнувся:
— Поділіться своїми відчуттями.
— Ді Ґреко довів їх до божевілля, як задля муштри морять голодом і б’ють собак. Вони на хлопцеві відірвалися.
— Чи вам відомо, щоб хтось з курсантів розбирався у медицині?
— Ні.
— Хтось з лисів, хто був більшим садистом, аніж інші?
— Не можу сказати.
— Чи ви готові надавати свідчення у суді?
— Якому суді?
— Суді присяжних. Перед військовим трибуналом. Роботи усім вистачить.
Алмейда зник у люку. Звідти пролунав його скорботний голос:
— Без проблем. Я вже наївся цього вдосталь.
Лоїк досі не оговтався від того язика.
О п’ятнадцятій годині він вийшов з кабінету доктора Лавіня у психіатричному відділенні для дорослих лікарні Сен-Моріс. Він намагався розпланувати собі робочий день, але марно. Відчуття тривоги ніяк не хотіло його відпускати. Вранці він блював, потім зробив кілька доріжок і випив жменю транквілізаторів. Нічого не допомагало. За обідом із впливовими шотландськими інвесторами він досидів до головної страви, після чого почав задихатися, стіни перед його очима запульсували, а обличчя присутніх за столом спотворилися у криві глузливі міни… Він утік без жодних пояснень.
Першою спокусою було повернутися до своїх колишніх: креку, кислоти або «коричневого цукру». Наркотик найкраще б впорався з його розладом. Якщо, звісно, він не був його причиною…
Врешті Лоїк наважився виїхати на східну автостраду, міцно вхопившись за кермо, щоб вгамувати конвульсії. Напрямок на Шарантон — славнозвісний психіатричний притулок, де побували маркіз де Сад і Поль Верлен, — який згодом називався Ескіроль, а нині — шпиталь Сен-Моріс. Welcome back home.
Лавінь терміново дав йому «Соліан», нейролептик, який найкраще діяв на Лоїка, і сказав годинку почекати. Лоїк сидів і тремтів на лавці у садку, очікуючи ефекту від амісульприду. Потім він вештався взад-вперед терасами парку (лікувальна установа розташована на вершині пагорба Ґравель, що височіє над долиною річки Марна) і у стані напівдрімоти відпочивав на травичці. Він любив це місце, чиї старі будівлі, вочевидь, надихнула вілла д’Есте. Тут він був у захистку — подалі від поглядів, які могли б його засуджувати. Жодних шансів зустріти якогось банкіра, промислового магната чи політика. Хіба у піжамі і в такому ж стані, як і він сам.