Тільки-но опинившись у кабінеті Лавіня, Лоїк відразу почав свою жалібну пісню: страждання, скиглення, жалюгідний аналіз своїх бід і своїх страхів. Він поділився усіма жалостями, як діляться своїми болячками. Потім пустився у безконечне просторікування щодо парадоксальної природи буддизму, який виступає водночас за співчуття і байдужість, за любов і втечу від світу… «Розкажіть мені про справжню проблему, яка вас турбує», — перервав його психіатр.
Лоїк попросив склянку води — у горлі пекло, як у духовці, — тоді розповів свою історію з пакунком. Він пояснював свій жах купою психоаналітичних штампів: Африка, країна батька, земля кастрації та… «Я сказав — справжню проблему».
Він залився слізьми і згадав про дітей. Софію. Загрозу розлучення. Посипаючи розповідь новими роздумами щодо своїх буддистських переконань: чи зможе він стати на Шлях, коли по пояс загруз у такі емоції? Психіатр промовчав.
Мовчанка лікаря змусила його врешті розродитися. Софія мала рацію. Він просто колишній алкаш і торчок, а нині залежний від коксу. Ненадійна, безхребетна людина. Його діти не можуть на нього покластися, це він покладається на них. Він ревів, бісився і згодом нарешті заспокоївся. Як завжди, виходячи з кабінету Лавіня, він почувався краще. Нічого не вирішив, але хоч вилив душу і викричався. Вже непогано.
Він усе ще був заглибленим у власні думки, коли помітив двох чоловіків трохи нижче садка. Вони не були схожі ані на пацієнтів, ані на санітарів. Ще менше — на батьків, які приїхали відвідати хворого. Двоє здорових муринів бандитської зовнішності у шкірянках.
«Припини своя махінація у Конго, бо відріжимо тобі».
Вмить повернувся страх і щипцями стиснув йому нутрощі. Комбатанти вирішили покінчити з ним. Зараз вони відріжуть йому в кущах язика чи ще гірше — каструють. Чорні уже піднімалися терасами вздовж ламаного зигзага огорожі. Лоїк відступив під склепіння галереї і кинувся бігти. Стежка ліворуч вела до лікарняного городу. Тут він цілими тижнями обробляв, сіяв і полов грядки. Далі оминув будівлю і спустився стежкою до гарно доглянутих квітників.
У глибині — букові й каштанові дерева. За ними — високий міцний паркан. Він бадьорим кроком перетнув алею і дістався лінії дерев. Жодного натяку на прохід чи навіть якусь тріщину у стіні. А на що він сподівався? Це був притулок для психічнохворих, а не курорт.
Він вже чув, як за спиною труться об паркан і риплять шкірянки муринів. У голові майнула безглузда думка: він залишив свої документи у машині; якщо ці покидьки зараз його приб'ють і викинуть у Марну, ніхто не зможе його ідентифікувати. Інша думка, ще безглуздіша за попередню: його носова перетинка була зміцнена титановою пластиною — подарунок Тюрне; батько часто розповідав, що труп можна ідентифікувати за номером кардіостимулятора, зубними протезами або грудними імплантами. Його розпізнають за цією пластиною.
За його вадою.
Лоїк рухався вздовж стіни з краю городу. Усім бувалим пацієнтам Ескіроля відомо, що лікувальна установа має приховані підземні галереї. Нині більшість із них замуровано, але через колодязі усе ще можна вибратися за межі Сен-Моріса. Саме так і відбувається обмін між дилерами і відлученими від кайфу наркоманами.
Він обійшов грядку із салатами і знову вийшов на пряму стежку, що губилася між дерев. В кінці була повітка із садовими інструментами. Ключ, як звичайно, лежав на віконці зліва. Він відчинив двері. Мотика, як і колись, чекала на нього у кутку. Він схопив її, обійшов халупу і знайшов люк з викарбуваними зверху буквами ОКПМ (оглядовий колодязь підземної мережі). Він вставив кінець свого знаряддя у центральний отвір і підважив п’ятдесятикілограмовий диск.
Лоїк жбурнув мотику в кущі і відкинув люк на бік. Той безшумно впав на траву. За його спиною вбивці вже прочісували алеї. Надто пізно, щоб закривати за собою прохід. Прослизнув у колодязь, сподіваючись, що вони не заглядатимуть за повітку…
Він спустився щаблями вниз і за кілька секунд вже був на землі. Перша галерея під незначним ухилом вела до інших, розташованих на тридцять чи сорок метрів глибше. Не доходячи до нижньої мережі, він мав знайти над собою колодязь, яким можна буде вилізти на поверхню.
Рухався бадьорим кроком, відчуваючи, як густішають над ним холод і вологість. З кожним метром ставало усе темніше. Він натиснув на кнопку вимикача і відразу зрозумів, де він є. Спершу величезна печера у формі хреста, потім склепіння, що проходить крізь різні матеріали: пісковик, скельна порода, будівельний розчин…