Він побіг. Жарівки вказували шлях. Нова зала, ще кілька галерей. Варто триматися найбільшої — тієї, яку в свій час використовували для пересування тачок, наповнених камінням.
Втоптана земля поступилася місцем бетону. На стінах з’явилися похмурі графіті, які залишили по собі виснажені смертельно важкою працею копачі або утеклі пацієнти. Лоїк біг не зупиняючись, коли раптом йому здалося, що чує позаду кроки. Він став і спробував прикинути віддаль між ними. Це було неможливо: звуки відбивалися від стін, а його відчуття наче заніміли від жаху, пігулок або розладу психіки.
Він помилявся: це було відлуння дощу. Гроза, яка давно вже насувалася, вибухнула зливою. У цю мить він натрапив очима на намальовану на стіні шкалу, якою вимірювали рівень води. Ця деталь нагадала йому, що підземну мережу оточують ґрунтові води, які реагують на коливання рівня Марни. Під час повені або сильних злив галереї наповнювалися водою аж попід стелю.
Лоїк продовжив свій рух. Перший колодязь мав бути вже близько. Залишилося піднятися драбиною наверх — і він знову у світі людей. Але гуркіт посилювався і, здавалося, насувався просто на нього. Звукова галюцинація? Він повернув назад. Згадалися різні легенди. Психи, які загубилися і не змогли врятуватися від бурхливих вод. Бідолахи, які тут втопилися, а їхні розчинені у воді кості можна тепер, як кажуть, випити з крана.
Він прискорив ходу. Загубився і рушив в інший бік, не знаючи, чи це шлях до спасіння, чи до власної смерті.
Ще одна печера хрестоподібної форми. Перед ним — три проходи. Він навмання вибрав один з них і побіг туди, досі не розуміючи, чи він віддаляється від небезпеки, чи, навпаки, стрімголов летить їй назустріч. Він приречений зогнити у цьому просякнутому запахом мокрого каміння і плісняви місці, він…
Його обличчя врізалося у багнюку. Спробу підвестися зупинив приставлений до потилиці револьвер.
— Свято закінчилося, ціпонько.
Поки Лоїк, стоячи на колінах, намагався віддихатися, у полі його зору виник мурин. Шкода, що ця брудна пика буде останнім, що йому судилося побачити на цій землі. Погана карма.
Він заплющив очі і, склавши долоні, промовив одну з молитв Бардо Тодоль, Тибетської книги мертвих, щоб полегшити свій перехід у проміжний світ:
— О будди і бодхісатви усіх десяти напрямків, ви, хто є самим співчуттям…
Чорний вибухнув сміхом, другий, за спиною Лоїка, теж не втримався. Стільки років шукати Шлях, стільки зусиль спрямованих на абсолют, щоб померти під землею, біля ніг цих двох паскуд. Погана карма.
Гучно пролунав металевий звук. Лоїк подумав, що це затвор зброї, але після цього знову щось забряжчало, точно не зброя.
Він розплющив очі і з подивом виявив на зап’ястках кайданки.
— Хто… хто ви такі?
— А ти як думаєш?
Інший нишпорив по його кишенях. Він дістав звідти пакуночок з кокаїном.
— Це поліція, дядьку! — прокричав Лоїкові на вухо мурин. — УБН! — він з посмішкою розглядав пакуночок. — Бля, та тут не менше десяти грамів. Пора тобі до цюпи. Відтепер ти…
— Але ж… ви обидва чорні?
— А ти що думав, мудило? Що у поліції «один білий, один чорний»? За кого ти нас маєш? За галіме орео?
— У вac специфічна манера проводити розслідування, друже. Я вже мовчу про його швидкість!
— Справа виявилася складнішою, ніж очікувалося.
Далі полковник вигукнув так, що аж затріщав динамік телефону:
— Але ж це ви все ускладнили! Ви викликаєте на Сірлінг цілу армаду фахівців, щоб зробити роботу, яку вже давно зроблено, а потім кудись зникаєте на півдня. Ніхто не може з вами зв’язатися!
— Я повертаюся на базу.
— Ну, заспокоїли, — прокричав Венк. — Завтра вранці офіційно оголошуємо пресі про смерть Савірі. Сподіваюся, ви дізналися якісь нові подробиці.
Ерван контратакував:
— Моліться, щоб його батьки не висловилися перед нами. Бачу, ніхто їм не повідомляв, як повернулося розслідування.
— Але ж це ви мали тримати їх в курсі!
Флік промовчав, дозволивши Венку продовжити своє повчання, поки автомобіль просувався дорогою вздовж моря. Лінія берега звивалася, наче зелена змія, обережно обминаючи сірі і зелені виступи. Подекуди вона губилася у крутих проваллях. А часом вимальовувала довгі петлі, які тисячоліттями полірували морські хвилі. Увесь цей ландшафт був наче витесаний прибоєм.
Аршамбо звернув праворуч, вглиб суші. Цього разу Ерван захоплено розглядав небо, цей справжній мінерал: чорні мармурові хмари, крихкі пласти сланцю, які обсипаються у променях сонця, срібні копальні, які випльовують свій блискучий метал. Нижче скелі виглядали гладенькими, як ніколи — безкровно-бліді кістки, про які забули навіки.