Ґреґуар підвівся, став коло вікна і, наче командор, заклав руки за спину.
— Я хочу, щоб ти з нею поговорив.
— Я вже говорив з нею. Що більше силуєшся її напоумити, то паче вона впирається. Хоча б для того, аби нас подратувати.
— Ну то почисть її оточення. Натисни на її клієнтів. Я дам тобі список.
— Про що ти говориш? Я не збираюся погрожувати цим…
Батько повернувся за робочий стіл і додав уже стриманіше:
— Їх не так багато. Ґаель займається цією справою при оказії. Нерегулярні вистави, що… Якщо більше ніхто не буде її викликати, то вона заспокоїться.
— Або знайде собі нових.
— Ну тоді вона є справжньою курвою, і тут вже нічого не вдієш.
Ерван став на захист своєї сестри, однак, був обурений не менше за батька. Розбещена дитина, що викачалася у багнюці. Він підвівся зі свого місця.
— То мені тероризувати продюсерів чи збирати по шматках новобранця?
— Насамперед, Бретань. Решту владнаєш після повернення звідти.
Ерван мовчки вийшов з батькового кабінету, відчуваючи незвичні для себе теплі почуття до старого звіра. До чоловіка, який, попри грубе ставлення до своєї дружини, попри своє минуле убивці, сліпо і беззастережно любив своїх дітей.
— Що він хотів від тебе?
Ерван аж підскочив: у темряві коридору стояла його мати.
— Що він хотів від тебе? — тихенько повторила вона з переляком в очах.
Вона все ще мала на собі кухонний фартух.
— Нічого, — уникливо відповів Ерван. — По роботі.
— Ти б не міг провести малих до їхньої матері?
— А Лоїк?
— Він заснув на канапі.
Неділі минали своїм звичаєм і були схожі одна на одну.
— Софія вдома?
— Зателефонуй їй. Вона була б рада тебе побачити.
При вході Міла і Лоренцо стояли готові, з рюкзачками на плечах — обов’язкова ноша дітей розлученої пари.
Меґґі відчинила двері. Рукав її блузки підскочив і відкрив передпліччя, всипане синяками.
— А це що таке?
— Нічого. Я впала.
Короткий порив ніжності, який Ерван відчув до свого батька перетворився на вибух ненависті. Добре знайоме зручне сімейне відчуття. Він навіть не здивувався думці про те, що Старий, якому вже майже сімдесят, досі б’є свою дружину. Він звернув увагу на простішу річ: з віком сліди від стусанів були значно помітніші. Гематоми набирали винного відтінку і нагадували родимі плями.
Він став на поріг і грайливо вигукнув своїм племінникам:
— Хто перший добіжить до ліфта?
Малюки кинулися вперед, забувши поцілувати на прощання бабусю.
Ерван хотів було їх повернути, але Меґґі його зупинила:
— Облиш. Нічого страшного.
— До наступної неділі.
Малі нетерпляче пританцьовували біля кабіни ліфта. Він посміхнувся, а потім занурився у свої думки. Він не міг згадати про подібну безтурботність, коли сам був малим. Тоді він постійно жив у страху, перебував у стані постійної тривоги і жаху, що батьки почнуть гризтися, мов скажені.
Коли двері ліфта відчинилися, він переглянув свою думку стосовно обіду: ні Лоїку, ні Ґаель не вдалося дати собі раду. Наркотики його брата, проституція сестри — це були лише наслідки первинної травми.
У голові проскочив спогад: чотирирічна маленька дівчинка, одинадцятирічний хлопець туляться від страху в обіймах їхнього старшого брата. Усі троє сховалися під столом на кухні, поки батьки товчуться один з одним. Ерван і досі тілом відчував холодну плитку на підлозі і як здригалися перегородки від ударів «лівого» Паскуа.
Він увійшов до кабіни ліфта відчуваючи полегшення: він не один, Лоїк і Ґаель, нажахані і розгублені, як і колись, туляться до нього, під столом.
Гаель вийшла від батьків і, як звичайно, почала блювати. Вона зайшла до одного кафе на розі вулиць Монсо і Лісбон, де вбиральня була не такою огидною, і там зробила свою справу. Підлітком вона перепробувала усі можливі способи блювання, від соленої води до зубної щітки, яку запихала собі глибоко в горло. Нині її вирвало як на замовлення. Достатньо було подумати про жахливе їдло матері та й по всьому.
На вулиці їй вже покращало. Вересень проходив кваліфікаційний відбір. Між душним, гарячим літом і ранньою осінню один-два сонячних дні були дуже до речі. Вона спустилася авеню де Месін, насолоджуючись навколишньою красою. На асфальті тремтіли тіні верхівок дерев. Крізь листя гронами пробивалися промені світла. Авеню де Месін була квінтесенцією османського Парижа. Балкони, атланти і каріатиди на кожному поверсі нависали над пишними кронами платанів. Ґаель відчувала себе королевою, що прогулюється алеями Версаля.