Утікач за двісті метрів. Тепер вони бігли у зловісній тиші. Щогли і літаки були далеко позаду. Залишився лише ревучий вітер, небо, яке кидало масні різнокольорові смуги на кшталт північного сяйва, і їхні кроки, які відлунювали від бетону — туп-туп-туп-туп…
Сто метрів. Ерван бачив перед собою коротко стрижену потилицю. Ніяк не ідентифікувати його. П’ятдесят метрів. Він закрився від зовнішнього світу і різко рвонув вперед.
Тридцять метрів… Двадцять метрів…
— СТІЙ!
Ерван на ходу розвернувся, шукаючи поглядом у темряві, звідки долинув голос. З траншеї вистрибнув солдат з фамасом у руці. База «Керверек» перебувала під військовою охороною. Як він міг про це забути?
Він мимоволі сповільнився. Фатальна помилка. Інший продовжував бігти з новою силою, розчиняючись у темряві. Флік хотів щось крикнути, але йому перехопило дух. Він зігнувся вдвоє і вперся руками у коліна, випльовуючи з себе важкі зітхання. Розрив із втікачем з кожною секундою зростав. Почулися звуки високочастотної рації: вартовий опустив очі на свій ремінь.
Не довго думаючи, Ерван знову кинувся бігти.
— ЗУПИНИСЬ! ЗУПИНИСЬ, БО СТРІЛЯТИМУ!
Тупіт, навколо забігали люди. Ревуни, гуркіт мотору.
Пролунав сигнал тривоги. Він біг не зупиняючись. Порожнечу ночі розрізав звук пострілу. Попереджувальний вогонь.
— ЗУПИНИСЬ!
Він намагався прискоритися. Неможливо. Наче у стіну, він вперся у межу своїх сил. Ще кілька кроків і він впаде на асфальт. Пролунали нові постріли. Солдати сідали в автомобілі. Шум рацій, вигукування команд з усіх боків на його шляху. Він додав швидкості — страх, найпотужніший з усіх стимуляторів.
Добігши до краю лісу, він мимоволі сповільнився. Усе тіло пекло від молочної кислоти. Адреналін роз’їдав кров. Крізь сльози дерева, здавалося, змінювали форму, темрява просочувалася між стовбурами, наче смола. Позаду сунула кавалерія. Він вже було подумав, що йому гаплик, але дерева почали розступатися: ліс виявився лише вузькою смугою перед пляжем.
Невеличкий пісковий підйом, а далі шум прибою. Він не втратив здобич. Відновивши якусь подобу надії, вибіг на дюну і помітив високий приплив. Хвилі вдарялися у берег всього за кілька десятків метрів попереду.
Ні душі. За спиною чутно вигуки військових. Ерван впав на коліна, коли небо розірвала яскрава блискавка. Реактивний снаряд. Ні, сигнально-освітлювальна ракета. Патруль уже був на пляжі і підсвічував зону пошуків.
Він окинув поглядом пісковий берег. За двісті метрів ліворуч від нього — силует утікача. Ерван підвівся і рушив до нього, а навкруги знову із сичанням падали іскри.
П’ятдесят метрів. Темрява відновилася. Тридцять метрів. Утікач хитався, мов п’яний, спускаючись до води, піднімаючись на пісок, увесь час на межі падіння. Десять метрів. Ерван кинувся на нього і притиснув до землі. Вони покотилися до піни хвиль. Він схопив його за комір і перевернув.
— Хто ти такий? — прокричав він.
Жодної відповіді. Він бачив лиш лице, яке ховала тінь. Морські хвилі підкочувалися ближче, облизуючи їм руки і ноги. Вітер приніс запах сірки.
— ХТО ТИ?
Ерван заніс над ним кулак, коли вибухнула нова сигнальна ракета. У світлі спалаху він впізнав це обличчя: десь він його бачив, але не міг згадати, де саме.
— Звідки ти взявся?
— Мене звуть Фразьє. Я з «Шарля де Голля»!
Один з молодших офіцерів, з яким вони перетиналися на авіаносці у червоному світлі коридорів.
— Чому ти шпигуєш за мною?
Від білого вогнища у небі завібрував пісок. Ерван міцно тримав моряка за шию і душив. Солдати вискочили з усіх боків нараз. Щоб витягти з нього хоч слово, залишалися якісь секунди.
— Говори, заради бога!
— У п’ятницю вночі… я дещо бачив…
— Де? На «Шарлі де Голлі»?
Новий вибух світлової ракети.
— Говори!
— Хтось вийшов у море… На ЧШТК…
— Хто?
Спалах відбився у зіницях молодого хлопця. Ерван помітив, як у нього тремтять губи. Позаду нього піна хвиль набула мідного відтінку і стала схожою на киплячий рідкий метал.
— ВІДПУСТИ ЙОГО І РУКИ ВГОРУ!
— Хто виходив у море? Хто?
— ВІДПУСТИ ЙОГО, БО СТРІЛЯТИМУ!
Флік підняв свої руки. Все, гаплик. На гребені піскової дюни лава солдатів тримала його під прицілом на тлі сосен, які виблискували у жовтому світлі сірки.
У цю мить Фразьє виструнчився і схопив його за комір.
— Ді Ґреко, — вивергнув йому у вухо. — Ді Ґреко вирушив тієї ночі на берег!
Бар називався «Біля Вама».
Він розпочав свої пошуки рано ввечері. Розпитав швейцарів, барменів, погрожував власникам, вибивав обіцянки: якщо раптом хтось побачить Ґаель цієї ночі, нехай відразу телефонують йому. Далі були консьєржі розкішних готелів. Потім він пішов у нічні клуби, де влаштовувалися оргії, мутні бари на правому березі — але вони ще були зачинені.