Жандарм виголосив цю промову на одному диханні. Непогано для вцілілого після корабельної аварії. Не виглядало, щоб це якось вразило вояку. Він витяг із-під дощовика рацію, обернувся спиною до вітру і почав з кимось говорити, нахилившись у такій позі, ніби хоче припалити цигарку.
— Треба почекати капітана корабля, — сказав він, розвертаючись до них.
— Ходімо, — кинув Ерван, на межі нервового зриву. — Він нас наздожене.
Солдати як один перегородили їм дорогу, наставивши свою зброю. У ту ж мить Верні та Аршамбо вихопили свої пістолети. Сцені додавало загрозливості світло яскраво-червоних ламп.
— Спокійно.
Погляди обернулися в бік голосу, який перекрив шум хвиль. У червоному сяйві стояв чоловік у темній парці. Невисокого зросту, років п’ятдесят на вигляд, без ескорту і знаків розрізнення: Ерван здогадувався, що це, мабуть, головний командир на судні.
— Капітан корабля Мартен, — підтвердив той. — Ви гадаєте, що можна ось так просто висадитися на «Шарль де Голль»? Ви за кого себе маєте?
Ерван представився і підсумував ситуацію, практично повторивши промову Верні, але більш виважено і більш докладно. Офіцер у відповідь промовчав. Десантники стали навколо нього, не опускаючи зброї.
— Чому ви хочете вислухати адмірала? — врешті запитав він.
Вітер завивав крізь відчинену браму так сильно, що людські голоси нагадували просто звуки випадкових нічних радіоперешкод. Проте Мартен не підвищував голосу. Володар цього місця, володар бурі.
— Таємниця слідства, — відрізав Ерван. — Я гадаю, адмірал достатньо дорослий, щоб відповісти на наші питання або послати нас в баню, якщо йому так підказує серце.
Він вжив такі простодушні вирази, щоб трохи розтопити кригу, — спроба не вдалася. Чоловік у парці продовжував мовчати, заклавши руки за спину. Стрільці і далі тримали їх під прицілом.
— Це якось пов’язано з молодшим офіцером Фразьє?
Отже, новини бігли попереду них. Молодий солдат, мабуть, утік з авіаносця, щоб надати свої свідчення. Втім, Ерван був переконаний, що тут ніхто не знає їх змісту.
— Мені дуже шкода, але не можу нічого сказати. Ми мусимо побачити адмірала.
— Зараз третя година ночі.
— Раз ми прибули о такій годині, значить йдеться про…
— Стан його здоров’я не дозволяє вас прийняти.
— Ось що я пропоную: ми відмовимося від допиту зараз вночі, але принаймні повідомимо йому, що хочемо поговорити. Ніхто не потурбує його довше, ніж на кілька хвилин. Попередимо, і нехай сам вибирає час для нашої розмови. Якщо він зможе прийняти нас завтра вранці, почекаємо на борту.
— А якщо він спить?
Ці прозаїчні подробиці викривали справжню ситуацію: в очах інших ді Ґреко був всього лиш старою, хворою людиною, легендою у передсмертній агонії.
— Під час нашої першої зустрічі, — блефував Ерван, — адмірал згадував, що страждає на безсоння. Не думаю, що ми ризикуємо перебити йому сон, — він посміхнувся. — Мабуть, спостерігає за штормом через свій ілюмінатор.
Знову невимушеність, і знову спроба не вдалася: про суверена не говорять такими виразами. Капітан кинув погляд на своїх людей, які і далі стояли, готові стріляти. Один жест, і моряки опустили рушниці.
— Десять хвилин. Хвилина в хвилину. Я сам вас проведу.
Вузькі проходи. Ліфт. Червоні ліхтарі. Всередині корабля можна було забути про бурю, але Ерван усе ще відчував солону воду на дні своїх кишень і вібрацію човна у своїй крові. Він наче просяк морем, його шаленством.
Другий ліфт. Знову коридор. На порозі адміралової каюти охорона розступилася, щоб дозволити флікові постукати в двері: зрештою, це була його ідея. Він зробив це, як судовий виконавець, що прийшов для вилучення майна.
Ніхто не відповів.
Він постукав ще раз, вже голосніше.
Знову жодної відповіді.
Ерван опустив очі. З під дверей пробивався промінь світла. Він зустрівся поглядом з капітаном корабля. Вони зрозуміли один одного.
— У нас є ключ.
Командир зробив знак, один з вояків дістав в’язку ключів і відімкнув двері. Секундне вагання, тоді Ерван увійшов до каюти, тримаючи руку на своїй зброї.
Світильники на стелі увімкнені. Усе було у такому ж порядку — себто, безладі, — як і першого разу. Стоси папок, рулони карт, переповнені шафки.
За своїм робочим столом біля ілюмінатора, який був його «унікальним привілеєм», ді Ґреко сидів у викривленій позі. Куля пробила йому черепну коробку і розкидала мозок на стіні позаду.