Він був у тій самій форменій синій куртці без розпізнавальних знаків. Рука все ще стискала пістолет, який він використав, щоб обірвати собі життя: хромована «Беретта 92G», добре відома Ерванові — це була його службова зброя у підрозділі карного розшуку. Він підійшов ближче і виявив, що кров ще не встигла засохнути: самогубство відбулося не більше години тому, тоді коли вони вже вийшли в море. Його попередили? Чи він знав, що його рано чи пізно заарештують?
Ерван мав непевні відчуття. Це самогубство приймуть за зізнання. Слідство закриють чимшвидше. Водночас, надія отримати хоч якісь відповіді зникла. Який мотив? Які були обставини? Як таке могло раптом статися?
Він наблизився, щоб подивитися, чи ді Ґреко не залишив по собі прощальну записку.
Вона лежала на столі — складений аркуш, вкритий бризками крові. Ерван став біля небіжчика під зручним кутом для читання і розгорнув папір. Хвора Жердина написав лише одне слово великими літерами:
— НАМУ-МЬО-ХО-РЕН-ҐЕ-КЬО… Наму-мьо-хо-рен-ґе-кьо… Наму-мьо-хо-рен-ґе-кьо…
Лоїк тихенько бубонів під ніс Сутру Лотоса, японську її версію від Нітірена. Головна фраза містила в собі усю сутру і часто допомагала йому у найгірших ситуаціях. Він не спав, а пригоди лише починалися. Після затримання на нього чекає візит до судді, потім обвинувачення і, чому б ні, попереднє ув’язнення. Дванадцять грамів коксу легко заштовхають його до камери, де він чекатиме суду.
Не кажучи вже по справжнє покарання: Софія зі своєю сучкою-адвокатихою негайно скористається цими звинуваченнями, аби отримати термінову судову заборону. Дітей відберуть, він зможе бачитись з ними хіба кілька годин на місяць, ще й з фліком-наглядачем збоку.
— Наму-мьо-хо-рен-ґе-кьо… Наму-мьо-хо-рен-ґе-кьо…
Незважаючи на всі зусилля, у цій огидній скляній клітці досягнути порожнечі розуму йому не вдавалося. До нього знову поверталися і пульсували у скронях прагматичні запитання: хто на нього настукав? Вчорашній дилер? Чорні месники? Це не було у стилі ні першого, ні останніх?
Найочевиднішою підозрюваною була Софія. Він заплющив очі і відкинув хвилю ненависті, яка його накривала. Для буддистів ненависть і любов варті одна одної, а йому треба вийти з кола пристрастей, якими б вони не були.
Наразі він би дуже втішився, якби покинув цю камеру. Його сусід — бомж, який «знає свої права», мукав, як теля, і товк ногами у скляну перегородку. Лоїку довелося відмовитися від своєї молитви.
Вибору великого не було, тож він зосередився на спогадах про минуле. Найкращий розділ власної «Золотої легенди».
Калькутта, лютий 2001 року.
Він сам не знав, як опинився у столиці Західної Бенгалії. Мабуть, його викинули з вітрильника, на якому був шкіпером, після того, як застали за нюханням сольвенту з машинного відділення або щось в такому дусі. На Андаманських островах він сів на якесь вантажне судно, потім дрейфував з рибалками через Сундарбан — найбільший у світі мангровий ліс. Єдиний спогад про ці часи: маддок — дешеве похідне від опіумної соломки, зібраної під час урожаю, який він курив, лежачи на днищах човнів.
Коли зійшов на берег у Калькутті, то був схожий на садху. З пов’язкою на стегнах, такий брудний і такий випалений на сонці, що став майже чорним. Борода сягала грудей, нігті позагиналися, наче коми-закарлючки, пелехате сплутане волосся кишіло вошами.
Він обрав собі покровительку: Калі, страшну смертоносну богиню, яка опікується містом. Вона має стегнову пов’язку з відрубаних рук, висолоплений криваво-червоний язик і знищує усе, що їй не подобається. Прекрасний символ для столиці. У той час там, у тіні руїн вікторіанських палаців, намагалися вижити десять мільйонів мешканців. Жебраки, прокажені, вуличні торговці, заробітчани, садху, брахмани, інтелектуали, недоторкані — всі вони пливли вулицями одним нестримним потоком.
Лоїк теж плив цим потоком, розтринькуючи останні долари на сумнівний героїн і фуфлижний опіум. Він вмазувався попід ґанками і парканами, харчувався недоїдками, пив чай за одну рупію. Під час рідкісних хвилин просвітлення в голові брав книжку з пошарпаними сторінками («The Gospel of Sri Ramakrishna» англійською) і йшов до парку Майдан. Він розумів з прочитаного хіба один рядок з двох, але ідея померти з цією книжкою в руці йому подобалася.
Одного разу, скрутившись на тротуарі, він усвідомив, що його ноги почали гнити. Жодної паніки: сам допросився. Він сконає у цій шкірі, затоптаний тисячами ніг — босих, у шльопанцях, сандалях, — мріючи про богів, ім’я яких навіть не може вимовити. Він посміхався, готовий розчинитися у запахах квітів і гімна Калькутти й стати у наступній інкарнації богом або каменем.