І тут він почув голос. Хтось нахилився до нього і заговорив:
— Агов, тобі варто повернути відчуття реальності.
Лоїк випростався і помітив над собою пласку картину: європеєць із великою сірою головою, поморщений на обличчі, як слоняча дупа. Цей тип мав на собі довгу конопляну сорочку, підперезану тричі брахманським поясом, що символізує три борги людини: перед мудрецями, перед предками і перед богами.
Крізь напівсон він подумав собі: «Ще один білий, який забагато накурився…», а потім знепритомнів. Відтоді його спогади переплуталися. Ін’єкції. Крапельниці. Марення. Жодного ефекту на його абстиненцію. Стосовно решти — пахощі камфори, затхлий запах запліснявілих квітів, сира земля. А ще пекуча гарячка. Багато сну.
Коли Лоїк прокинувся, якийсь індійський лікар повідомив йому: стравохід поїдено паразитами, нутрощі кишать глистами, тіло вкрите ранами, ще й цинга. Єдина добра новина: йому вдалося не заразитися СНІДом і уникнути ампутації.
— Ампутації?
Він пригадав, як падав з човна у Сундарбані, знову побачив перед очима свої розбиті коліна, гній, що сочиться з ран.
— Це називається гангрена. Нам вдалося зупинити інфекцію.
Йому слід було б подякувати лікареві, але він не був у змозі навіть на таке. Руки і ноги зводило судомами, плоть горіла. Просив, благав, щоб йому ввели хоч що-небудь, байдуже що, або щоб відправили назад у забуття, позбавили усіх відчуттів.
Кома.
Коли він прийшов до тями, то здавалося, що мозок витік на подушку. Гуру був поруч, цього разу у тривимірному зображенні. Років шістдесят на вигляд. Заможний і ситий. Білий піджак з коміром-стійкою, вільні штани з льону, шотландський акцент. Лоїк розповів йому про свої кошмари і галюцинації. Той пояснив, що вони є наслідком відлучення від наркотиків і споживання рослин, які йому тут давали.
— Тут?
Чоловік почав говорити Лоїку про істину, мудрість, цілісність. Він висловлювався образно, пересипаючи свої слова афоризмами і притчами.
— Ми ж знайомі, правда? — врешті наважився спитати Лоїк.
— Два роки тому ти був шкіпером на одному з моїх кораблів.
Жодного спогаду. Чоловік дістав ножиці і став стригти йому волосся, нігті і бороду.
— Індуїзм — це не для тебе, — сказав він, коли простирадла вкрилися зрізаними косами і пазурами. — Не думаю, що тобі підходить класичний буддизм теж. Я маю на увазі Малу і Велику Колісниці. Тобі потрібна Ваджраяна. Діамантова Колісниця. Тибетський буддизм.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Що завтра ми вирушаємо в дорогу.
Вони приземлилися не у Лхасі, столиці Тибету, а у Куньміні, що у провінції Юньнань, Китай, поблизу південно-східного кордону країни. Перш ніж потрапити до передгір’я Гімалаїв, шотландець мав намір подолати певний шлях. Спершу позашляховиком, потім на конях.
Висота — три тисячі метрів. Круті теракотові скелі. Внизу — ріка, теж червона: зародок Меконгу. Лоїку здавалося, що він піднімається велетенською маткою, родючими схилами індійської богині, що задрімала біля підніжжя льодовиків. Верхи на коні він увесь тремтів. Його закутали, як немовля кочівників. Загорнули у шкури і хутро, а потім прив’язали до сідла. Йому залишилося лише насолоджуватися навколишнім пейзажем і страждати від абстиненції.
Через кілька днів він зрозумів, що вони перетинають заборонений регіон, який охороняє велика кількість військових, бо той межує із Золотим трикутником. Він не міг зрозуміти мотивації шотландця. Порівнявшись з його конем, Лоїк спробував зачепити гуру:
— Якщо ти думаєш, що після цього всього я з тобою пересплю…
— Не переймайся, це вже було.
— Коли?
— Під час нашого плавання.
Знову жодних спогадів. Чоловіка звали Джеймс Тюрне, виходець з Единбурга, заробив у Європі величезні статки. Кілька разів. Спершу на виробництві електрогітар і мікшерних пультів, а потім у галузі телекомунікацій і, врешті, на інтернеті. Тепер керує своїми фінансами на віддалі. Може молитися де завгодно, присвятити себе мандрівникам, які потрапили в біду…
Минали тижні. Дні змінювали один одного у цілковитому безладі, супроводжуючись неприємностями з китайською поліцією, дантівськими зливами, гірськими обвалами, переходами річок по канату, бурями з градом, перекинутими на краю дороги вантажівками, вибухом у мідній копальні, де їм довелося надавати першу допомогу потерпілим…
Тепер вони зустрічали на своєму шляху велетнів з чорним, заплетеним у коси волоссям і срібними кинджалами на поясах, жінок з абсолютно пласким обличчям, замазаними землею, молоком і дощем. Тибетці — перші провісники наближення кордону.