Ерван відчув, як всередині закипає гнів, і доклав чималих зусиль, щоб вирівняти температуру. Він уже зателефонував і попередив заступника прокурора і полковника Венка: приголомшені, вони навіть не зреагували.
— Я не сказав, що не повернуся. Усе залежить від мого начальства у Парижі і від того, як далі розвиватиметься справа.
— Ви хочете сказати… якщо буде виявлено новий труп?
— Саме так.
Ле Ґен підвівся, вже у кращому гуморі:
— Ну що? Так і будемо чекати склавши руки, поки не з’явиться новий небіжчик?
— Маю надію, що вбивцю встановлять раніше.
Ерван подумав про політика, який розкидається обіцянками, у які ніхто не вірить, навіть він сам.
— Ви нічого не сказали про дивне слово, яке ді Ґреко залишив у передсмертній записці — «Лонтано»…
— Я провів дослідження вночі, але наразі нічого не дізнався. Втім, одне джерело в Парижі, можливо, мені чимсь допоможе.
У них загорілися очі: флік не кидає їх остаточно.
Омар спитав, сповненим образи тоном:
— Чому ви їдете так швидко?
Сестра зникла. Брата щойно випустили з камери. Мати не відповідає на телефонні дзвінки. Батько, можливо, якимсь чином причетний до цього хаосу…
— Через сімейні причини.
Коли вони вийшли надвір, буря, здавалося, минула, і за чорними будинками почало сходити сонце, кидаючи чіткі контрастні тіні на все селище.
Ерван попросив, щоб йому підігнали його машину. Від думки про те, що треба сідати за кермо, його аж нудило — він би залюбки, як Кріпо, вмостився у кріслі літака і вже б за годину був у Парижі. Попрощався з усіма, намагаючись передати у рукостисканні всю симпатію, яку відчував до своїх партнерів.
Ерван рушив з місця, не дивлячись у дзеркало заднього огляду: він не хотів бачити, як мушкетери махають руками на прощання, наче родина із провінції, від якої їдеш із жалем (але також і з полегшенням). Троє бовдурів, яких нарешті почав цінувати і про яких часто згадуватиме.
Він увімкнув третю передачу, і приступ меланхолії обернувся на почуття зради. Його кинуло в холод: наївно думати, що зможе так просто залишити це розслідування. Він зобов’язаний перед Віссою і його батьками докопатися до правди. А також перед тою чи тим, чиї нігті і волосся поклали до черевної порожнини копта.
Крім того, він повертався до Парижа головно через те, щоб витрясти з батька інформацію. Всупереч тому, що той нещодавно сказав, флік не виключав, що вбивство Вісси, вбивство жертви з рудим волоссям і самогубство ді Ґреко пов’язані з Морваном.
Упродовж двох годин Ерван бив усі рекорди поліцейських радарів на трасі N104. На кожному пункті оплати він зі злісно-глузливою посмішкою запускав свого ревуна і пролітав пропускні ворота, майже не пригальмовуючи. Як і в багатьох фліків, його власна незалежність погано вписувалася у строгість закону. Дотримання правил безпеки руху дратувало його особливо. Ця теорія нульового ризику видавалася йому жалюгідною. Одного разу вони взагалі заборонять їздити на машинах.
11:30: проїхав понад триста кілометрів. У такому темпі опівдні вже буде у Парижі. Він попередив Кріпо, щоб той його почекав — з членами генеральної інспекції, які, напевне, вже були начувані про дивака, все пройшло добре. На околицях Ренна він зупинився на заправці.
Заливаючи паливо, він знову перебирав у голові деталі розслідування. Один момент непокоїв його найбільше: ця недавня подія, про яку ді Ґреко згадував у своїх мейлах і яка була для нього «глибоким потрясінням», «чимось, що змінило значення усіх речей». На що він натякав? Факт, який міг пояснити причину його самогубства? Або вбивство Вісси? Ерван подумав про голки, які, за словами доктора Алмейди, літній чоловік заганяв собі в тіло. Можливо, він перебував у якомусь власному пошуку, за межею болю…
Задзвонив мобільний телефон, якраз коли він закінчував заправляти машину.
— Це Меґґі.
— Я передзвоню за п’ять хвилин.
Розрахувався, випив огидну каву, купив пляшку води і проковтнув кілька знеболювальних пігулок. Потім переставив авто трохи далі на стоянку. Вийшов з машини, вдихнув на повні груди ранкового повітря на тлі ревіння автостради і нарешті набрав номер матері.
Перед розмовою йому завжди треба було налаштуватися, набратися духу.
Меґґі була роздвоєною істотою. Коли Старий був десь поблизу або лише приходив їй в голову, вона мала переляканий вираз обличчя, а вирячені очі — вона страждала на Базедову хворобу — мало не вилазили з орбіт. У таких ситуаціях вона починала говорити швидко, нерозбірливо і ледь чутно. Але була й інша Меґґі — усміхнена і навіть спокуслива. Вродлива жінка з чутливими вустами, з чимось класним і вічно веселим у своїй манері поводитися. Ця жінка отримувала неабияке задоволення, граючи з життям, насміхаючись з буржуазних цінностей, і у кожній буденній дрібниці завжди уміла знайти кумедний бік.