— Хто?.. За що?.. — навіть подумки не могла виговорити страшне слово «вбив».
Схопила шкатулку з гравіруванням. Що ж, вона ціла: ще б пак — ніхто, крім неї, її не відкриє. Чист подбав і про це. Подумала, що про неї він уже більше ніколи не дбатиме, і ще дужче заплакала…
Здавалося, що саме тепер він їй потрібен найбільше. Арніка була переконана, що ті поради, якими її щодня Чист обдаровував, були безцінні. «Були, були, були», — гулко віддавалося в голові. Здавалося, усі його повчання й настанови вивітрилися з пам’яті й уже ніколи туди не повернуться, як не повернеться той, хто був її батьком і вчителем. Але за мить відчула, неначе сам Чист докірливо зазирає їй у вічі. Схопилася. Хутко закинула шкатулку в торбину і з важким серцем заповзялася виконувати те, що мусила, чого її навчив батько, що робила неодноразово разом із ним і чого не сподівалася робити без нього. Відчула, що їй потрібен ковток води. Рука потяглася до кухлика, та пригадала Чистове: «Коли стається подібне тому, що бачиш зараз, пий із джерела, криниці, та не пий ні краплі з того дому, де перебуваєш».
Відколи рідний дім став «тим домом»? Арніка заплакала, та, облизавши губи, води не торкнулася. Прикликала сусідів і попрохала їх викликати Верховну охорону — саме вона займалася справами, що стосувалися вбивств у вищих кастах. Потім підійшла до Чиста й зняла з його вуха сережку із фіолетовим камінцем. Ще дві сережки батька мали залишатися з ним навічно. Її ліве вухо прикрашала така сама, вона означала належність до однієї з найбажаніших для багатьох укладачів угод каст. Зняла зі свого правого вуха сережку з простеньким білим камінцем, натомість надягла Чистову з фіолетовим, попередньо зануривши її в спеціальний розчин. Дві сережки — ознака того, що вона не випадкова людина в професії, що вона наслідувачка сімейної династії, а це й почесно, і зобов’язує водночас. Якби в Чиста було дві сережки, то вона мусила б одержати спеціальний дозвіл на отримання однієї з них від укладачів угод міста. Якби в неї не було сережки із фіолетовим камінцем, то на Чистову вона не мала б права. Якби… Якби… Якби… Правила й заборони були чіткі, суворі та жорсткі, за їх недотримання карали без поблажливості. Одягаючи сережку, Арніка тим самим зобов’язувала себе довести до завершення всі незакінчені справи Чиста й лише тоді отримувала право братися за свої. Батько не встиг ввести її в курс усіх своїх справ — вона щойно повернулася з Палацового міста, де успішно склала іспити й отримала сережку із фіолетовим камінчиком. Це означало, що в неї найвищі знання і вона може вести справи будь-якого рівня складності. Чист навіть не встиг порадіти її успіхам… А він так хотів, щоб Арніка працювала з ним пліч-о-пліч! Це ж його заслуга, що вона поїхала в Палацове місто! Дівчина надіялася виправдати Чистові сподівання — її не влаштувала б ані сережка із зеленим камінцем (смарагдом), ані з рожевим чи червоним (гранатом), ані із синім (сапфіром). Та й досвіду в неї було неспівмірно більше, ніж у всіх, хто навчався разом із нею. Скільки себе пам’ятає, завжди хотіла бути правою рукою Чиста. У неї була можливість спостерігати за тим, як він веде справи, як готується до обов’язкових, але не вельми приємних зустрічей із підозрілими людьми. Батько не кривив душею, не затаював від неї своїх професійних таємниць, зате підказував, що потрібно приховати від цікавих очей клієнтів. У свої п’ятнадцять років Арніка вже самостійно вела справи, щоправда, щоденно звітуючи Чисту, бо не мала права займатися практикою, не склавши іспиту. Батько наполягав, щоб вона поїхала в Палацове місто і таки склала його, щоб не криючись, самостійно укладати угоди, досліджувати істинність родоводів, викривати фальшиві документи, знаходити потрібних свідків — словом, він хотів, щоб її голос мав не меншу вагу, ніж його. Арніка зволікала — їй не хотілося їхати в якесь місто, щось комусь доводити… Вона знала, що Чист — один із найкращих укладачів, тому вважала, що навчити так, як він, її ніхто не зможе.
Чист усе розумів, але знав: поки в її вусі не буде хоч якоїсь сережки, що визначала б її професійну приналежність, із нею ніхто не рахуватиметься. Тому він спровокував свій від’їзд із міста. Їй залишалося або тривалий час сидіти без діла й просто його чекати, або таки поїхати на навчання й скласти іспит.
— Може, ти боїшся не впоратися? — трохи іронічно перепитав Чист перед від’їздом.
— Я? Боюся?! — Арніка розсердилася. — Та я нітрохи не боюся. Я переконана, що варта сережки. Хай так і буде: якщо людям важлива сережка, а не мої вміння, я готова поборотися за неї.