Выбрать главу

Ештону здавалося, що його розбудили відразу, щойно він заснув. Сіріло, ранкова волога пробиралася під одяг, примушуючи ловити дрижаки. Гліб виглядав задоволеним і, підморгнувши Ештону і Терну, заповзявся складати їхній чудернацький тимчасовий прихисток. Хлопець охоче допомагав, а от Терн, як і звечора, не виявляв особливої зацікавленості до всього, що робили його супутники. Він копирсався біля свого наплічника: перебирав маленькі кульки, уважно розглядав їх і розкладав у різні кишені. Ештон не розумів, навіщо дорослий чоловік займається такими дрібницями, коли, на його думку, важливішою на той момент була зовсім інша робота.

— Я готовий, — нарешті повідомив Терн, припинивши перебирати свої кульки. — Допомогти вам?

— Ні, не треба, ми впоралися, — Гліб саме вкладав до свого наплічника складені речі.

— Тоді рушаймо, — відкарбував Терн, — ми мусимо встигнути.

Було сиро й холодно. Гліб із Терном рухалися швидко, щоб відійти подалі від місця ночівлі. Ештон розумів їх. Кому б хотілося зустріти в дорозі ворогів? Отож-бо й воно! Як міг, поспішав за новими друзями, щоб нітрохи їх не затримати. Попереду крокував Гліб, праворуч від нього на певній віддалі йшов Терн, а Ештон прямував останнім.

Найзручніше йти було, звісно, Терну. Рослий і спритний, він легко ступав по траві у своїх високих чоботах, а довгий плащ збивав росу й не давав їй потрапити за халяви. Чоботи Гліба, хоч і трохи коротші за Тернові, були так чітко припасовані, що йому роса не дошкуляла. Ештон же, хоч і пишався своїм новим одягом, зрозумів, наскільки той незручний для подібних мандрівок. Високі мокрі трави уповільнювали ходу, одяг набрався вологи, а чоботи так промокли, що кожен наступний крок дошкуляв хлопцеві більше, ніж попередній. Він стомився так, що вже навіть не зважав на те, що зійшло сонце й трохи потеплішало. Гліб час від часу озирався, щоби переконатися, що юнак не надто відстав. Ештон знесилився. Іншим разом він перечекав би, поки підсохне роса, та й сам ішов би не так швидко. Але зараз йому хотілося довести, що він може йти нарівні із супутниками. Нарешті Гліб, який очолював похід, змилосердився й оголосив привал. Ештон, мов підкошений, упав у траву. А Гліб із Терном почали тихенько радитися.

— Малому треба поставити вловлювач, — переконував Терн.

— Він навіть не знає, що це таке, — опирався Гліб. — І ще: ти мусиш визнати, що він нас затримує. Запізнення може надто дорого нам коштувати.

— Але ж він знає наші імена і, хай там що, таки щось про нас думає. Мені вдається все перехоплювати, та що ближче до міста, то робити це стане дедалі важче. Хто гарантує, що хтось інший не перехопить те, що не встигну я?

Гліб озирнувся на Ештона.

— От морока! Ти маєш рацію. — Він підправив пасок, декілька разів пригладив волосся, наче це допомагало йому краще зосередитися, і розпорядився: — Тимчасово віддай йому свій малий запасний наплічник.

Поки Терн виймав для Ештона наплічник, Гліб звернув його увагу на взуття хлопця:

— І як же він ітиме далі?

Гліб зняв із хлопця чоботи, і вони з Терном знову відійшли на коротку нараду. Ештон дивився на свої ноги, але стійко терпів біль. По невдоволеному Терновому обличчю хлопець зрозумів, що цього разу той Гліба не переконав.

— Хлопче, ми не зможемо йти з тобою далі, як планували. Ти поволі дійдеш до міста й сам або приєднаєшся до когось, як ото до нас… — Гліб на мить замислився і простягнув йому невеликий наплічник, схожий на ті, що були в них із Терном, тільки вполовину менший, — це тобі подарунок від нас. Складатимеш речі.

Юнак подякував за подарунок, і на його очах виступили сльози. Терн навіщось приніс браслет, схожий на той, що вже був у Ештона на зап’ясті, і, мабуть, хотів одягти його хлопцеві на руку, але не зробив цього.

— Глібе, ти це бачив? — Терн вказав на Ештонове зап’ястя.

Юнаку не зовсім сподобалося, що вони так безцеремонно розглядають його напіврозкритий браслет.

— Знак бачиш? — Терн тицяв Ештоновою рукою ледь не під ніс Глібу так, наче вона була сама по собі, а хлопець був її додатком.

— Ти бачиш кульки? — очі Гліба розширилися, а голос видавав величезне збентеження.

«Еге ж, бачу, а хто ж їх не бачить?» — з іронією хотів перепитати Ештон, розуміючи, що невдовзі залишиться в полі сам, а вони підуть в омріяне місто без нього. Замість того просто, ледь стримуючи сльози, ствердно кивнув головою.