— Терне, тобі не слід зараз про це йому розповідати, — зауважив Гліб, але Терн зацікавлено спостерігав за тим, як усе швидко засвоює Ештон, і радів, що в нього такий тямовитий підопічний.
— Глібе, він такий, як ми, він один із нас. Кому, як не тобі, це знати? — тихо відповідав Терн. — Невже, якби я опинився в подібній ситуації, мені ніхто не допоміг би? Невже ти пройшов би повз мене з незворушним обличчям лише тому, що побоявся б перейти дорогу тому, хто закрив пам’ять? Ти не такий!
— Та я не про це! Ми теж не на прогулянку вибралися. І минули всі переходи не для того, щоб… — Гліб спересердя махав рукою. — Ти ж розумієш, що за інших обставин я й слова не сказав би. Я й зараз не проти, допомагай, звісно, але як нерозумно й небезпечно робити це саме тут, біля Палацового міста, та ще й тоді, коли за нами можуть стежити і, гадаю, таки стежать!
Терн кивав головою й говорив, що потрібно використовувати той час, який є, бо іншого може не бути. Гліб кумедно вимахував руками, крокував туди-сюди, і все починалося спочатку: Терн пояснював, Ештон слухав, а Гліб, попри свою удавану сердитість і невдоволення, підправляв і доповнював Тернові пояснення.
Ештон спостерігав за їхньою суперечкою й відчував захист і підтримку від обох супутників. Завбачливий і обережний Гліб, щирий і доброзичливий Терн ставали його вчителями. Хлопець зрозумів, що він любить учитися, готовий прислухатися до всього сказаного й сподівався, що дуже швидко зможе показати, наскільки для нього важливі їхні довіра, увага й наука.
До Палацового міста було вже зовсім близько, і на шляху мандрівників зустрічалося дедалі більше людей. Тут були й торгівці з різноманітним крамом, і поодинокі подорожні, і гурти, що об’єдналися по дорозі; актори, які везли сюди свої вистави, сподіваючись на увагу й щедрі подарунки вельмож; розгублені мешканці віддалених містечок, які хотіли стати учнями, підмайстрами, а згодом і майстрами; шановані городяни, що їхали додому або на гостину; поважні пані, що везли своїх дочок на оглядини; слуги, що після короткочасного відпочинку поверталися до місця праці; сторожі, воїни, швачки, прачки, годувальниці…
Що ближче трійко мандрівників підходили до брами, то збільшувався натовп, галасливіше ставало довкола, менше спілкувалися між собою Терн і Гліб і більше кульок залітало до їхніх наплічників. Ештонів наплічник був порожній, бо для його наповнення бракувало особливого приладдя. Але це аж ніяк не впливало на чудовий настрій хлопця. День був ясний і погожий, на небі — жодної хмарини, а от над містом ширяли великі кольорові та водночас напівпрозорі кулі з чорними цятками всередині. Вони вигулькували з десятка високих споруд, що нагадували вежі, але були значно вищі й вужчі за ті, що досі бачив Ештон. «Принаймні вони зна-а-ачно вищі за вежі напівзруйнованого палацу, де я тимчасово жив досі», — захоплено думав хлопець. А ще його дивували візерунчаті, опуклі, схожі на тарелі кола. Прикріплені до верхівок веж, вони виловлювали великі барвисті кулі, а потім випускали їх знову, окутуючи кольоровим туманом.
Утрьох вони так поспішали, що вже до обіду без особливих труднощів і пригод дісталися величних кам’яних мурів Палацового міста.
Під мурами Палацового міста