Ештон не встиг навіть оком змигнути, як Терн із Глібом щезли — розтанули, мов їх ніколи й не було. Але наповнений Глібів наплічник, що опинився на спині хлопця, переконував у зворотному. А ще з ним лишилися ті знання, які супутники передали йому дорогою. Зеленава кулька виявилася доволі непоганою на смак і приємно пахла гіркуватими запашними травами. Він пробував пригадати, що це за трави, та його постійно відволікали. Тим часом натовп підштовхував Ештона щоразу ближче до других воріт контролю. Юнак побачив Терна біля іншого входу. Що ж, він не маленький, пройде сам. Хвилювався, чи зможе виправдати сподівання своїх супутників. Проте точно знав, що коли він не зустрів би Гліба з Терном, то зараз настрій у нього був би куди гірший.
«Мені пощастить», — як мантру, подумки повторював Ештон і впритул підійшов до входу. Гліб і Терн розчинилися в натовпі біля іншого входу, тож зникли з його поля зору. Двоє охоронців, які стояли праворуч і ліворуч від хлопця, пильно подивилися йому у вічі.
— Навіщо йдеш? — це недолуге запитання вони почергово ставили всім охочим пройти крізь другі ворота.
— Хочу навчатися в Палацовому місті, — не змигнувши й оком, щиро вірячи, що саме так і буде, відповів Ештон.
Саме тієї миті, коли він відповідав охоронцеві, зелена їстівна кулька почала діяти, і хлопець чітко побачив химерний будинок, оповитий зеленню, мур, викладений із каменю й оздоблений предивним, майстерно викуваним плетивом.
— Проходь, — байдужим поглядом провів його охоронець, вочевидь, повіривши йому.
— Іди! — відлунням прозвучало з уст другого вартового.
А Ештон уже рухався далі. Його підштовхували люди, шо квапились якнайшвидше пройти через наступну, останню перепону. Він наче й не бачив усього, що відбувалося довкола — ішов, бо зусібіч його підтримували люди, чув усі розмови, але те дивне видиво, яке на певний час заволоділо його уявою, було настільки реальним, що Ештон відчув себе в зовсім іншому місці. У нього перед очима вже тяглася вуличка, якою торохкотіли брички, рухалися люди… Він відчував особливі пахощі розмарину й чебрецю, бачив білі та червоні троянди, що звисали з кам’яних огорож і ледь похитувалися від вітру. Його уява показувала дорогу, якою Ештон хтозна-чого прямував до чудернацького химерного будинку, прикрашеного скульптурами левів. Навіть на кам’яному паркані довкола будівлі через кожен десяток кроків натрапляв на виліплені зображення лев’ячих морд — задоволені й ситі, агресивні, хитрі, пильні до здобичі, спокійні й оскаженілі, доброзичливі, лагідні! Жодна лев’яча голова не була схожа на іншу, кожна відтворювала чітку емоцію, настрій, певний характер. Поряд із будинком височіла вежа, вузька й висока, усіяна дрібними отворами від підніжжя до самісінького верху. Величезні зелені, рожеві, блакитні бульбашки-кулі з людський ріст вилітали з неї і здіймалися над містом, а інші підлітали й лускали над велетенською кованою чашею, що кріпилася до вузької верхівки вежі. Гарно, хоч і незрозуміло! Хлопець так чітко бачив усі найменші деталі, що й із заплющеними очима, здавалося, міг відшукати цей будинок у величезному незнайомому місті.
— Розплющ очі! — почув Ештон крізь марево свого видива. Він мотнув головою, щоби відігнати від себе той настирливий голос, що зверхньо-наказово виводив його із замріяного стану, у якому хотілося перебувати якомога довше.
— А дзуськи! — буркнув Ештон і махнув рукою. Тієї самої миті хлопець відчув, як він, наче бульбашка, злітає в небо. Щасливо, блаженно усміхнувся, аж раптом його хтось добряче струснув і вихлюпнув на нього, мабуть, із відро води.
Очі нарешті розплющилися, і Ештон побачив, що його міцно тримає один із охоронців, а другий уже замахується на нього ще одним відром, наповненим водою.
— Не треба! — хотів гукнути Ештон, але не встиг — вода змочила його від голови до ніг, і в нього вийшло лише мляве булькання, у якому можна було розібрати лише «не тре… тре… тре…».
— Умлів малий, — поблажливо сказав один вартовий іншому.
Той зареготав і, побачивши, що очі в Ештона розплющені, тицьнув хлопця, наче кошеня, до отвору в стіні, у який усі зазирали. Отже, він біля останньої перешкоди.
Ештон, не знаючи, що має робити, витріщив очі й завмер біля невеликої, розміром із голову, чорної прямокутної скриньки. Від стін віяло холодом, і його затрусило чи то від холоду, чи від страху, чи від раптового усвідомлення, що йому аж ніяк не вдасться потрапити до міста, бо, як він чув від людей із натовпу, ота чорна скринька якимось дивом розпізнає очі тих, хто вже був у місті, тому навряд чи допустить туди його. Віднедавна допуск «нових», неперевірених скринькою людей заборонений, хіба що вони покажуть дозвіл, виданий самим Правителем.