Очікування затягувалося. Хлопець розхвилювався, і його затрусило ще більше. У скриньці щось клацнуло, замиготіло, загуло… і двері в місто для Ештона відчинилися! Юнак ще не встиг зорієнтуватися, як добрячий стусан від охоронця допоміг йому увійти, а точніше, «влетіти» в омріяне місто.
Ештон
у Палацовому місті
Із хлопця стікала вода, а він стояв навколішки в мокрому одязі, у порваних штанях перед величним загадковим містом і чомусь плакав. Від надмірного хвилювання не міг зрушити з місця. На нього ніхто не зважав, ніхто не підходив, начебто він був паршивим кошеням. Якийсь огрядний дядечко майже наступив йому на руку своїм чоботом — Ештон ледь устиг її відсмикнути. Перед очима все ще стояв химерний будинок, який він мусить знайти в Палацовому місті, а серце вистрибувало з грудей від неймовірного піднесення й захоплення всім, що зараз бачив.
Щасливий, блаженний стан проте минув, коли хлопець усвідомив, що купка його однолітків в однаковому сірому одязі хихотить, дивлячись на нього. Від групки відділилася невисока смаглява дівчина, підійшла до Ештона і вклала йому в руку щось схоже на кулон, який зняла зі своєї шиї.
— На щастя, — сказала. Голос незнайомки був теплий і лагідний. Ештон усміхнувся неочікуваному подарунку й ніжному голосу.
Йому здалося, що він підхопився з колін дуже швидко, але коли звів очі, то дівчини й тих, хто був із нею, поруч уже не було. Коли розтиснув долоню, то побачив невеличкий плаский сіро-зелений камінець із видовбаним посередині отвором, у який було протягнено тонку шкіряну шворку. На камені довкола майстерно витесаного символу, що скидався на сонце, розташувалися ще й інші символи, значення яких Ештон не розумів. Оберіг був іще теплий — дівчина щойно зняла його зі своєї шиї. Хлопець хутко одягнув подарунок і подумав, що додаткове щастя йому точно не завадить. Тепер у нього два обереги — знайдений у підземних переходах покинутого замку медальйон і цей кулон. І, певно, браслет на руці теж можна вважати оберегом, тож — три.
Отже, усе вдалося! Він пройшов усі перевірки, увійшов у Палацове місто або завдяки зеленавій кульці з видивом, або тому що вже колись бував тут. Пам’ять нічого не підказувала, тому Ештон вирішив не заглиблюватися в зайві розмірковування і для початку розшукати химерний будинок із марева. Дістатися його було не так уже й складно. У місті він нарахував усього дванадцять веж, а біля потрібного будинку у видиві хлопець бачив вежу, з якої вилітали великі зелені кулі. Інші кольорові кулі пролітали близько до неї, та вилітали вони не звідти. Отже, йому лише потрібно розпитати про вежі в першого-ліпшого містянина, тоді дістатися до потрібного будинку, зберігши Глібів наплічник. А там Терн і Гліб уже самі знають, як вчинити. Може, допоможуть йому знайти роботу? Ото якби ловця думок! Але ж вони нічого йому не обіцяли… Просто чомусь вирішили, що він один із них, що ця робота для нього. Ештон пройшов широкою гарною вулицею. Ліворуч височіла стіна, що наче виростала з гори. Як же тут гарно! Спекотно… Хлопець підійшов до височенного і досить широкого — у три, а то й чотири обхвати — дерева, під яким у велетенську камінну чашу струменіла вода, сів на кам’яну півкруглу лаву, уздовж якої на широкому дерев’яному настилі сиділи містяни, і подумав, що тепер кожне нове місто він розглядатиме, як те, у якому народився чи ріс, навчався чи працював, шукатиме в ньому знайомі вулички, будинки, приглядатиметься до людей, вишукуючи серед них рідних… І може, знайде їх у такому поважному віці, як той чоловік із костуром, який сидить навпроти нього на лаві. Як він шукатиме те, про що не має ані найменшої уяви? А якщо його рідні виявляться такими манірними, як ці дві жіночки, що прийшли з доброзичливим розгубленим містянином, який, здається, готовий виконати всі їхні забаганки? Ештону подобалося розмірковувати. Згадав кубельце в покинутому замку — місце, де він ставав іншим, мінявся. О, він хотів би його тут мати! Воно було б його домівкою, прихистком і сховком.
Сидячи на лаві в Палацовому місті, почувався мандрівником, якому є про що розповісти. «І чому я так мало дізнався про містечко, де жив досі? От якби мене хтось попросив розказати про моє життя, я ще не міг би оповідати так довго й цікаво, як ті, хто багато мандрував», — скрушно думав Ештон. Кожному цікаво було б довідатися більше про той замок у містечку, про його колишніх мешканців, про їхнє життя-буття. Там, звідки він прийшов, про це не говорили. А коли хто й заводив розмову, йому тут-таки нагадували: