— Тс-ссс! Ні пари з вуст! То прокляте місце!
Утім, це все вже минуло. Та все одно добре пам’ятати про місто, де жив, хай навіть спогадів не так уже й багато. Е-ех! Нарешті він щось пригадував, а спогади — наче крила. Зараз у нього інший клопіт — мусить визначити, що робити далі. Ештон зацікавився зауваженнями Гліба й Терна проте, що теж може виловлювати маленькі кульки. Так насправді й було — кульки самі закочувались у його браслет, коли він ставав видимим. Та йому й на думку не спадало, що саме це може стати його роботою. А ще він відчував, що дуже цього хоче. Але в Палацовому місті його може чекати інша, не менш цікава справа… Про те, щоб стати ловцем думок, він зараз може тільки мріяти. Хтозна, як складеться. Зрештою, Гліб із Терном могли помилитися щодо його талантів. Отже, у нього є ще два дні, щоб вирішити, чи йти йому до цього будинку й ставати ловцем, чи шукати іншу роботу. Але наплічник у хлопця за спиною вперто нагадував, що згодом може робити все, що заманеться, а зараз мусить виконувати обіцянку доставити наплічник у дивний будинок із левовими пащами й трояндами. Це, за його пам’яті, перше вагоме зобов’язання.
Ештон опустив пальці в холодну воду й хлюпнув на розпашіле обличчя. До химерного будинку його тягла якась невідома сила, що була навіть сильнішою за почуття голоду. Хлопець вирішив, що за першої нагоди він таки пристане на пропозицію нових друзів і спробує стати ловцем.
Хіба можна в такому сумніватися? Ештон відкинув усі зайві думки й сконцентрувався на тому, щоб якомога швидше знайти будинок і віддати Глібів наплічник. Відтепер для нього знову все починалося спочатку…
І ще трохи про Джонів будинок
Арніка зайшла до кімнати саме тоді, коли Ештон прокинувся і, здається, остаточно отямився.
— Потрібно тікати звідси, — пробелькотів юнак.
Арніка мовчки кивнула, погоджуючись. Ештон скочив з ліжка, нашвидкуруч одягнувся, запхав у наплічник декілька пласких округлих, схожих на камінці приладів, що слугували навідниками, визначальниками, намагнічувачами думок, зчитувачами. Роззирнувся. Тільки тепер помітив над дальнім столиком у кутку кімнати кілька кульок, на одній із яких майоріла рожева стрічка. Вона, без сумніву, мала б привертати до себе увагу. Ештон двічі перечіпався через неї поглядом, але тільки тепер допетрав, що до чого. Це Джон зумисне залишив її тут для нього! Отже, йому було важливо, щоб Ештон помітив і прочитав саме цю кульку.
Арніка, збираючи «плату» для Клізі, сприйняла кульку зі стрічкою як прикрасу, тому не зачепила її.
— Нам не можна тут залишатися, — квапився Ештон — кульку візьмемо із собою та послухаємо деінде.
Арніка мовчки кивнула, та, подивившись на Ештона, який прощальним поглядом окинув кімнату, підтакнула про всяк випадок, щоб він її почув.
Ештон нашвидкуруч замкнув кімнату, і вони з Арнікою дременули до виходу. Двері будинку тихенько рипнули за ними, а охоронна троянда залишилася вірно оберігати сховок із ключем. Арніка теж на прощання погладила її листя, і квітка по-котячому вигнула гілля й заховала гострі довгі шипи.
«Прийняла», — мимохіть зауважив про себе Ештон.
— Куди ми? — на бігу розпитувала Арніка.
Але юнак усе ще думав про недавній вечір і будинок, бій вогнекрилів, утечу, ключі у сховку, що так скидався на сховок із його дитинства. Найдужче зараз хотілося опинитися всередині того загадкового будинку й таки перевірити свої здогадки. Але чи варто наражати на підозри Арніку? Їй і так через нього сьогодні довелося несолодко.
— Мені з дядьком потрібно зустрітися. Ти зі мною? — запитала дівчина.
— Так, — на ходу відповів Ештон.
Будинок Джона з його дивовижним садом залишився далеко позаду. Вони підбігли до однієї з трохи віддалених від цього місця мап переміщень, звично стали на ваги. Дівчина торкнулася мали. На сріблястій із протертими кутами скриньці з’явилася цифра з кількістю кульок, достатніх для потрібного їм переміщення до будинку Колоса, дядька Арніки. Ештон закинув кульки у скриньку. Цього разу переміщення було звично швидким. Юнак озирнувся, і серце його закалатало — вони опинилися неподалік Старого кварталу. Отже, саме місто водило його довкола того будинку, до якого він потрапив випадково й де до нього поверталися спогади. Але зараз не час думати про це — вони підходили до Колосової оселі. Арніка впевнено вела юнака до повороту, куди звернув одинокий перехожий того вечора, коли Ештон уперше побачив бійку вогнекрилів.
«Це не збіг, — міркував він, — тут криється або небезпека, або щось таке, чого ми ще не можемо збагнути. Це якась загадка, і ми маємо її відгадати».