Що ж, певно, сама доля залишила його з Арнікою й вогнекрилом тут, у нього вдома, у місті Світла. А може, і дід Леон. Ештон усміхнувся від одного спогаду про нього. Дивовижний чоловік! Хай буде живий-здоровий! Он скільки його пророцтв уже справдилося. А з друзями-ловцями слід зустрітися обов’язково — ситуація видається доволі дивною. Знову виникає відчуття кінця й початку водночас. Уже втретє в його житті. Уперше — тоді, коли він утратив пам’ять, удруге — у краю Плаїв, утретє — зараз, коли повернулося минуле, яке могло залишити його без теперішнього й майбутнього. Зате тепер у нього є спогади про материнську любов і відчуття обов’язку перед давнім і славним родом. Та мізерна частка спогадів, що зв’язала б усе воєдино, ще відсутня, але він уже відчув міць, силу і значимість своїх предків. Тепер Ештон розумів, що дорога, якою він ішов, була не випадковою, що він мусить з’ясувати, хто й навіщо заподіяв йому ці негаразди. Юнакові хотілося вірити, що він зможе повернути все так, як воно має бути, — до сонця, світла, правди. Якщо Правитель відмовиться від світу, за нього боротимуться інші. Можливо, використовуючи війну як засіб здобуття влади.
…Поки що Ештон ще не наважувався зчитувати з мікрокульок додаткову інформацію, щоби не перевантажити свою пам’ять. Події, які за звичних обставин людина впродовж життя сортує на основні й другорядні, наче змагалися між собою, і жодна з них не хотіла визнавати себе менш важливою за інші. Тому хлопець потроху відкидав зайве, перетворюючи спогади на кульки. Декілька наплічників відсортованих спогадів, які займали в кімнаті чимало місця, нагадували, що могло б із ним статися, якби він не блокував доступ власних спогадів до своєї пам’яті.
Ештон попередив вогнекрила й Арніку про те, що на якийсь час мусить поїхати з дому. Він планував зустрітися з ловцями і з’ясувати, що вони можуть зробити для світу, чим допомогти. Вогнекрил теж був зобов’язаний повідомити про себе своїм товаришам. Те, що його досі не знайшли, дивувало: вочевидь, не надто ретельно шукали або взагалі не сподівалися, що він вижив. Арніка залишилася сама. Звісно, вона охочіше шукала б винуватців смерті Чиста, проте, якщо вірити Колосу, їй не можна зараз з’являтися на людях. Колос обіцяв докласти всіх зусиль і знайти винних. Дівчина в цьому не сумнівалася.
До міста Доль
Збиралися недовго. Розходилися в сутінках — так було безпечніше. Вогнекрил планував потаємними підземними ходами дістатися Палацового міста, а Ештон у містечку Доль, що розташувалося неподалік від міста Світла, мав зустрітися з побратимами. Усі кульки-запрошення він надіслав заздалегідь, тож був певен, що друзі відгукнуться. Він і сам раніше отримував подібні звістки. Товариство ловців іноді збирало всіх, щоб розповісти про якусь технічну новинку, сконструйовану народним умільцем для вдосконалення роботи думотона. Іноді (бувало й таке!) їх запрошували для того, щоби статечний і поважний ловець розповів про особливості виловлювання за часів, коли ще не було думотонів. Часто такі зустрічі були нудними, нецікавими і просто забирали час, але траплялися й такі, після яких виходив із розумінням, що почуте за певних обставин могло навіть урятувати життя.
Колись Ештон був новачком, уперше запрошеним на таку зустріч завдяки Терну і Глібу. Тоді він і відчув оту спорідненість ловців, свою причетність до них, вагомість того, що вони роблять для світів. І кожна така зустріч була дуже змістовна.
— Іди, — легенько підштовхнув його Терн. Гліб ішов поруч, поклавши долоню на плече хлопця на знак батьківського благословення й підтримки, яких тому дуже бракувало.
За круглими столиками сиділи ловці — статечні та молоді, відомі й невідомі, скромні та пихаті, веселі й набундючені, жартівники й серйозні. Тоді ще не було такого різкого контрасту між «світлими» й «темними» ловцями. Ештон ловив кожне слово та мріяв влитися в їхнє товариство, стати рівнею. Тоді він іще не міг викликати ловців на зустріч, не мав права голосу, не довів собі й усім, хто він такий і чого вартий. Згодом у нього зникло бажання щось комусь доводити. Своє місце, вагу і значущість юнак щоразу визначав для себе сам. Зрештою, він обрав той шлях, де перемога не була самоціллю, де за мету слугували постійна праця й удосконалення.