Але не про це треба думати зараз. Ештон відкинув спогади і, скориставшись мапою й кількома кульками, наближався до своїх приятелів, «світлих» ловців. Хлопець не сумнівався, що прийдуть усі запрошені. Хвилювався, чи встигне вчасно, бо старезна мапа, втягнувши його, за короткий проміжок часу викинула юнака трохи далі, ніж він на те розраховував. Він попрямував до іншої мапи, щоб скоротити час і подбати про безпеку перед зустріччю.
Поміж переміщеннями в цій доволі безлюдній місцині Ештон помітив чоловіка в сірому плащі з накидкою. Це його не здивувало б, якби не відчуття, що за ним стежать. Отже, увага й обережність! Він брав на себе відповідальність, викликаючи друзів, тож мав бути впевненим у тому, що їх не підслухають «сірі» чи «темні» ловці. Те, про що вони сьогодні говоритимуть, може привести до Морових підземель, якщо їхню розмову почують люди, які хочуть нашкодити ловцям. Ештон здійснив декілька переміщень і скористався кількома мапами, щоби заплутати переслідувачів, якщо такі були.
У наплічник залетіло декілька кульок, і юнак побачив, що вони сірого кольору.
Коли він від народження був би дреком (від цієї думки хлопець огидливо здригнувся), то, мабуть, теж зацікавився б одиноким перехожим, що поночі йде не до найближчої корчми, а бігає від мапи до мапи, безладно витрачаючи цінні кульки, та ще й поспішаючи з містечка, сповненого світла й розваг, у темінь ночі.
Дреки — найближчий прошарок до верхів суспільства. Однак стати на щабель вище в ієрархії дрек може лише тоді, коли доведе якийсь негідний учинок верхнього. Тоді їх, так би мовити, «міняють місцями». Часто дреки, звиклі шпигувати, навіть ставши верхніми, роблять це й надалі, а верхні, які вимушено стали дреками, найчастіше скочуються ледь не до нітів, якщо не знаходять підтримки у своїх недавніх побратимів. Тому часто ніти, найнижчі в класовій драбині світів, мають більше гідності, ніж дреки. Іноді верхні, які стали дреками, ставлять на меті покарати тих, хто принизив їх до такого неповажаного рівня. Тоді вони шпигують за своїм кривдником і повертають собі свій статус.
Траплялося й таке, що дреки навмисне підлаштовували ситуацію так, щоби понизити верхніх. Ештон чув, що їхніми послугами користуються наближені до Правителя верхні, щоб позбутися конкурентів у будь-який, навіть такий недостойний, спосіб.
Ештон не був верхнім. Він був вершинним. Про це дізнався лише тоді, коли потрапив у свій будинок. У нього й раніше було відчуття, що його рід мусить бути принаймні з верхніх, бо в іншому разі навіщо йому стирали б пам’ять? Та оскільки він не знав про своє походження, то вважав себе нітом. Не почувався ущемленим, не гнався за посадами й не переймався регаліями. Тепер Ештон знав, що він вершинний, і навіть міг довести це, тому почепив на ліве плече синій еполет. Він розумів, що це недосяжна для багатьох мрія. Також знав, що зняти з нього цей титул може тільки сам Правитель разом із судом вершинних. Практично юнак був недоторканним. Саме тому будь-коли міг увійти в будь-який світ чи край, уже не кажучи про міста. Для нього були відкриті всі шляхи. Тепер він розумів, чому свого часу зміг увійти в Палацове місто. А поки що не хотів викликати нічиїх заздрощів і приховав звичний ловецький одяг під темною дорожньою накидкою.
Нічний нишпорка, що стежив за ним, не витримав шаленого темпу переходів і щез. Ештон задоволено посміхнувся, бо хоч і згаяв чимало часу, проте переконався, що зустріч ловців буде справді таємною. Невдовзі він уже проходив браму міста Доль і наближався до призначеного місця зустрічі. Містичне місце — ця брама. Вона хтозна-скільки разів була зруйнована і відновлена. Через легенду, що обіцяла процвітання всім, хто долучиться до розбудови міської брами, кожен Правитель, що бажав собі легкого успішного правління, вважав ледь не обов’язком щось змінити в її архітектурі. Зрештою містянам це набридло і вони почали протестувати проти чергової перебудови головної міської брами. На щастя, тоді їх підтримали маги. Так біля основних воріт почали з’являтися інші брами. Одна стіна міста поступово перетворилася на низку різних за стилем, архітектурою й висотою воріт. Місто Доль ніхто й ніколи не завойовував — маленьке, провінційне, з невеликою кількістю мешканців, воно нікому не заважало. А може, усе через легенду, яка пророкувала страшну кару тому, хто, руйнуючи щось у місті, нічого не побудує. За іншою легендою, ті, хто входитимуть у місто через «родинні» ворота, отримають процвітання й добробут. Мабуть, тому до розбудови долучались і верхні, і вершинні. Кожен хотів для своєї родини кращої долі. Поступово вибудувалася ще одна стіна з воріт, яка не тільки прикрасила в’їзд, а й значно збільшила площу міста. «Хтозна, може, я пройшов зараз крізь ворота, що їх колись побудував хтось із моєї рідні?» — міркував юнак. Погодьтеся, це було б цікавою несподіванкою для будь-кого. Але зараз Ештону було не до того. Він, навіть не задумуючись, за звичкою чи за покликом інтуїції проніс крізь браму камінь і поклав його біля інших камінчиків. Їх приносили ті, хто вірив у третю легенду міста Доль. Ештон, заходячи до міста, завжди приносив із собою камінці як данину традиціям. Він, хоч би як поспішав, клав принесений у дар камінь і бажав місту та його мешканцям процвітання. Деяких ритуалів юнака навчили в Палацовому місті, і він досі їх виконував, бо, коли був малий, із дитячою наївністю вважав, що ці знання допоможуть батькам знайти його. Тепер сам прагнув знайти їх і вірив, що колись так і буде. Ештон добре знав традиції різних міст, тож ловці думок, збираючись у мандрівку, частенько зверталися до нього за порадою, коли планували вилазку в те чи інше місто. Містичним чином будь-яка подорож приносила кращу винагороду після таких, здавалося б, малозначущих ритуалів.