Багато містян, родини яких декілька поколінь мешкають тут, навіть не здогадуються про те, що казки про підземне місто, які на ніч так полюбляють усі діти, розповідають історію виникнення і становлення саме їхнього міста, а з нього — усього краю, ба навіть одного зі світів. Може, це дійсно не вигадка, а правда, захована в казковій історії? Місто Доль уміє берегти таємниці, розташовуючи їх на найвиднішому місці, але так, щоб вони зацікавили своєю глибинною правдою тільки посвячених, обраних. Ештон був наймолодший із посвячених. Усвідомивши, що походить із давнього й шанованого роду, розумів, що має шанс посісти почесне місце не лише серед ловців, а й біля Правителя. «Чи не це часом колись стало причиною для мого зникнення?» — часто розмірковував юнак. Завдяки поверненню пам’яті тепер він знав, що досить рано виявив ловецькі навички. Невже хтось, чиїм інтересам це могло зашкодити, дізнався про це й… Та ні, абсурд якийсь. Кому може зашкодити дитина? Можливо, його зникненням хтось хотів вплинути на батьків? Знову ті дивні припущення. Хоча… Вони дуже схожі на правду.
У музеї думок
Ештон тихо підійшов до схилу, над яким височів музей.
Трава погойдувалася під нечутну мелодію вітру, заколисуючи й присипляючи пильність, наче намагаючись якомога довше зберегти таємниці землі, на якій росте. Але Ештона це не збентежило — він легко знайшов отвір для мікрокульок під закрученим гачкуватим кованим поруччям, відсунув прозору засувку, узяв у жменю декілька золотистих кульок і по одній відпустив у отвір. З тихим мелодійним дзенькотом кульки закружляли по заглибині, що розширювалася донизу, аж поки не потрапили до великого казана з прозорою водою. Торкнувшись рідини, вони почали роздуватися до гігантських розмірів і ставали такими, як кулі, що літають між дванадцятьма вежами Палацового міста. Роздувшись, кулі щосили почали тиснути на стіни, розсовуючи їх. Коли утворилася невелика щілина, потрібно було швидко крізь неї прошмигнути, бо з куль почала стікати вода, вони стрімко зменшувалися до розміру мікрокульки, а відтак і стіни зсувалися неймовірно швидко. Ештон завжди заходив сюди саме так — це найкоротший шлях, а ще в такий спосіб він перевіряв свою реакцію і спритність. Цього разу хлопцю легко вдалося шмигонути всередину. Щойно стіни стулилися, він опинився в напівтемряві. Неподалік почулися впевнені кроки й пролунав голос:
— Лови світло!
— Світи людям! — відповів Ештон, не роздумуючи.
До нього підійшли Силен, Тиктор, Дік і Дервіш.
— Радий за тебе! — Дік навіть у напівтемряві помітив знак роду, що ледь проглядався з-під накидки. Ештон кивнув головою на знак подяки за уважність.
— Ото файно, хлопче, добра є! Чув, чув! Тішуся тобов, — доброзичливо прогудів Дервіш.
Тиктор і Силен мовчки здійняли правиці на знак привітання. Ештон теж привітав їх дотиком піднятої руки. То в одному, то в іншому кінці тунелю вчувалися дзвони — це відкривалися входи. Ловці збиралися.
— Ходімо, — Силен першим попрямував до залу збору. Дорогою вони зустріли ще Дана й Тихона, які теж застрибнули в тунель крізь щілини і ледь не збили їх із ніг.
— Треба вдосконалювати мапи переходів і входи в тунель, а то можна своїх перебити й самому не вціліти, — бурчав завжди невдоволений Тихін.
Його ніхто не підтримав, хоча всі неодноразово погоджувалися, що ці думки треба через квадросів доправити до проектувальників. Та, з іншого боку, крім тренованих ловців, сюди ніхто ніколи не заходить. «Швидка реакція рятує життя!» — одне з гасел ловців. Лункі кроки під мелодійний передзвін печерних дзвонів дедалі гучнішали — вісьмома тунелями наближалися «світлі». Ештон не сподівався, що ловців буде так багато. Він близько контактував із кількома десятками з них, багатьох бачив чи знав, та не сподівався, що вони всі відгукнуться на його заклик. Запрошені передали іншим ловцям, що є причина зібратися. Побачивши тих, хто прибув, Ештон мимохіть відчепив свого синього еполета.
«Чогось вартими мають бути мої слова і вчинки, а не заслуги тих, чиїм нащадком мені випала честь бути», — подумав хлопець і одним із перших підійшов до мапи очистки.
Усе як завжди. Так уже повелося, що тільки мапа вирішує, хто увійде до зали, а кому доведеться повернутися назад. Правда, Ештон уже кілька разів чув, що з нею щось трапилось і вона може пропустити до залу ловця, який не має права там перебувати. Але він вважав, що ці хвилювання безпідставні — досі за цим дуже ретельно стежили. Перевірка тривала недовго. Пройшовши її, Ештон без вагань піднявся до кола виклику — місця, де зазвичай сидів той, хто запросив усіх на зустріч. По одному заходили ловці, і він насолоджувався урочистістю моменту. Проте водночас трохи хвилювався, як сприйме його думку поважне товариство.