— Верховна охорона сюди не прибуде, — відкашлявшись, сказав один із магів-вершинних. — Не має такого права.
— Не прибуде? — трохи здивовано прошепотів Тихін, а Тарт, гидливо позираючи на Тремпа, Ділекта й Пліта, спитав:
— То що нам із ними робити?
— Нічого, — утрутився Дік, відпочиваючи після виснажливого танцю, — вони приречені. Жити їм залишилося недовго.
— Його правда, — підтвердив маг-вершинний, побачивши, що погляди присутніх звернені й до нього теж, — їх чекає жахливе закінчення життя. Тремп уже давно приречений. Давно… Як прикро! Але в них були шанси уникнути такої долі. Зараз Ділект і Пліт перетворилися на яничів наполовину, Тремп — ще більше. Ми всі знаємо, що такі перетворення зазвичай незворотні. Вони порушили Закон, і на них лежить Морів відбиток. Огидні тварюки зсередини доїдять тіла Ділекта й Пліта і заповнять їх своєю плоттю, якщо до того зрадники не втраплять до Морових підземель і якщо на них не чекає якесь страшніше покарання. Їхні діти й онуки протягом усього життя не зможуть відвідувати Палацове місто. Учні-маги вже ніколи не стануть справжніми магами. Вони поплатяться за свою дурість і довірливість. Їм і їхнім ще не народженим дітям теж відтепер заборонять вхід у Палацове місто. Та й жити там вони не зможуть. Ділекту, Тремпу й Пліту — їм уже не допоможеш. А тепер і магів, і ловців чекає велике очищення. Це добре. Закон передбачає видиму й невидиму кари. Отже, сьогоднішня подія буде уроком для всіх.
Тремпа, Ділекта й Пліта охорона провела з місця зустрічі ловців до мапи, що з’єднувала місто з долиною Покари. Отже, ці троє перемішаються від міста Доль подалі. Танець Діка оголив їх настільки, що їхню огидну суть видно здалеку. Але в цьому тільки їхня провина. Ештон потрусив головою, наче хотів висипати з неї думки про зрадників, і глянув на магів.
— Як ви сюди потрапили? Хто ви? — запитав мага-вершинного.
— Вершинні, які мають право бути магами або ловцями, або… — той змовк, і Ештон розумів, що він мав би сказати «квадросами», але не захотів продовжувати, вважаючи, що його й так зрозуміють. — Ми хотіли з’ясувати, які причини змусили вас тут зібратися. Ми сподівалися…
Він іще довго говорив, а Ештон із нетерпінням чекав, коли маг уже підійде до головного.
— Світ чекає змін, — вів далі маг-вершинний. — І в мене виникає просте запитання: якщо нам потрібна буде ваша допомога, то чи ви, ловці, надасте її?
Ловці байдуже дивилися на те, як маги намагаються заручитися їхньою підтримкою. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Ештона, коли він зрозумів, куди хилить вершинний. Не могло бути сильнішої армії, ніж вогнекрили, об’єднані з ловцями. А якщо на їхньому боці виступатимуть вершинні та ще й маги, то будь-якому Правителю слід добре замислитися над тривалістю своєї влади. Та що там думати? Тут і думати нічого — таке об’єднання й керуватиме призначенням Правителя. З іншого боку, те, що сказав вершинний, можна було трактувати й по-іншому — він, треба віддати йому належне, був дуже обережний у своїх висловлюваннях.
— Ловці завжди перебували на боці правди, — неоднозначно відповів Ештон, ретельно підбираючи кожне слово, щоби не бовкнути зайвого, допоки чітко не зрозуміє, хто й навіщо так ризикнув, щоб послати сюди людей, які не мали права тут перебувати. — Підтримка вершинних завжди сприяє зміцненню влади і, як наслідок, кращому життю. Ми — звичайні трударі, що відтворюють настрої країв і світів. Наш обов’язок — допомога. Хвала Правителю!
— Рівновага світам! — із цими словами маги-вершинні відкланялись і залишили зал.
«Хто й коли вигадав закон про недоторканність вершинних?» — мовчки обурювався Ештон, а вголос запропонував ловцям підкріпитися після перипетій сьогоднішнього дня.
Усе було зрозуміло. Обговорення втратило сенс. Те, про що говорив Ештон, ловці побачили на власні очі у всій непривабливості. Паскудне відчуття огиди хотілося змити. Воно було липкішим від багна, бо всі розуміли, що ті тіла, у яких оселилися тварюки-нижньосвітки, колись належали ловцям. Бр-ррр!..
Усі гуртом подалися до єдиного прямокутного приміщення в цій споруді — саме там уже були накриті столи й господарі займали місця. Квінт, Тарт, Силен, Тихін, Ештон, Дік і Клер опинилися за одним столом. Приміщення, де зазвичай обідали ловці, виглядало доволі дивно. Ніжки столів, схожі на непрозорі пісочні годинники, підтримували круглі стільниці з невеликими отворами посередині. Зі стелі одна за одною опускалися кулі-бульбашки, у яких пересипалися маленькі кульки. Вони зависали над кожним присутнім і засипалися в отвір посередині стільниці. Якщо ловець хотів використати половину кульок, він натискав кнопкоподіл, і його куля-бульбашка віддавала отвору половину того, що мала. Ще один натиск означав знову поділ кульок навпіл.