— Сота! Брама! Почали! — з азартом вигукнув Степовик, сивий ловець із білою, як молоко, бородою.
Гра розпочалася. Ловці хапали кульки, застрибували на щаблі, плуталися в кольорах, а дехто, у кого вікна на певний час уповільнювалися, ще й намагався закинути кульку у вікно суперника, щоб виправити надто виграшний рахунок. Така забава завжди надавала можливість побачити, хто ким є насправді. Гра вдачі не міняє. Вона допомагає краще зрозуміти інших і вболівати за того, кому симпатизуєш, навіть коли сумніваєшся в його перемозі.
Перемоги бувають різні: абсолютна — коли хтось таки найсильніший, найспритніший тощо, оптимістична — коли головне не перемога, а настрій, особиста — коли гравець перемагає свої страхи, хвилювання, невпевненість. Але є ще й інші, здобуті хитрощами. Та все ж гра захоплює й дає змогу бути собою. Це — як потрапити в інше місто, край чи світ. Тоді невідомо звідки з’являються додаткові сили. А в житті правила не залишаються незмінними, тому, якщо не змінювати себе, усе повторюватиметься доти, поки те коло не розірве людина з іншим ставленням до навколишнього світу, іншою поведінкою, нетиповими вчинками. Але хто в розпалі азартної гри про таке розмірковує? Гра здатна змінити настрій кожного. Тільки треба йти за нею, не опиратися, підкоряючись азарту, не втрачати себе й розкриватися людям, пізнаючи їх у відповідь.
…Розпашілі гравці перетворювалися на дітей, радіючи своїм і чужим перемогам. Дух єднання панував у залі й у їхніх душах, які завдяки грі наче помолодшали на кільканадцять років, наче повернулися в часи забавок ловецької школи. Зал переповнився світлом від невеличких яскравих кульок. Якби хтось закупорив його наглухо, то напівкруглий дах зірвала б потужна хвиля, а промінь блакитних, зелених, рожевих емоцій кульками вихопився б назовні й хоч на мить, та змінив би світ, зробив би його кращим, світлішим, добрішим.
Гра закінчувалася. Останні ловці визначилися, хто з ким вирушатиме. Десятеро переможців обрали собі черевики, у які ставали обома ногами, а далі вже самі черевики обирали, кому з ким по дорозі. Кожен ловець підходив до першого-ліпшого величезного черевика, у якому стояв один із десяти переможців, ставав у нього, немов у човен, а далі черевик або приймав його, або, розгойдуючись, виштовхував із себе.
Ештон полегшено зітхнув, коли побачив, що йому призначено йти з Діком. Він не став переможцем, бо під час гри Лютин закинув йому декілька кульок іншого кольору. Але гра є гра, правила є правила. Ця витівка Лютина виглядала безневинно, як жарт, тому Ештон і не думав на нього гніватися. Степовик, Дервіш, Тихін долучалися до Діка один за одним, і Ештон подумки похвалив черевик за вибір. Наступними до них приєдналися Бор і Лютин, тож усе виявилося не так однозначно, як здавалося на позір. Також до Ештонового черевика потрапили обоє братів Кликачів і Сонус, один із наймолодших ловців. Черевик ще декілька разів підстрибнув і завмер. Вибір було зроблено. Дік запропонував Ештону очолити їхній невеликий загін, бо ж, мовляв, він вершинний, та й перемога мала б бути його. Проте юнак відмовився.
— Хто не вміє програвати, той не виграє, — сказав Ештон і вкотре за день відчепив еполет. На запитальний погляд Діка відповів:
— Він важливий для мого серця, а не для друзів і нашої спільної подорожі.
Дік схвально кивнув і підійшов ближче до решти ловців, що йтимуть разом із ними. А Ештон помітив у дальньому кутку гральної зали карликів, які з цікавістю споглядали результати гри, і, зачерпнувши повні жмені барвистих кульок, підійшов до них.
Карлики, наче заворожені, дивилися на барвисті кульки.
— Прийміть від щирого серця в дар від мене, — шанобливо промовив Ештон і простягнув кульки.
Карлики по черзі підходили до нього й простягали свої маленькі долоні під мерехтливе багатство, яким обдаровував їх ловець. Він завжди так робив. Обдаровування після гри стало для Ештона одним із обов’язкових ритуалів. Ловці, що спочатку підсміювалися над його щедрістю, зрештою звикли й не зважали на це його дивацтво.
Сяючи від задоволення, карлики один за одним тихенько вислизали з приміщення, бажаючи Ештону миру й процвітання.