Легенда про Офіру
Цю легенду Ештон уперше почув у Палацовому місті. Опинившись серед тих, хто мав хист до ловецької справи, спочатку не міг звикнути, що скрізь такі самі, як він, хлопчаки, хіба за віком трохи старші. Привчався до того, що всі випробовують різні методи ловлі один на одному, постійно кепкують, зауважують прагнення, страхи й недоліки, бачать силу і слабкість. У перші дні навіть заснути не міг — блукав коридорами, зазирав у всі двері, потрапляв у різні незручні ситуації й усе одно тинявся, наче хотів увібрати в себе кожну деталь чи емоцію, пов’язану з цим місцем. Його спрагла пам’ять фіксувала все: нові обличчя, довжину коридорів, висоту стін, кожен поворот, закапелок чи виступ, вечорове ухкання пугачів, змовницькі шушукання майбутніх ловців, оповідки наставників, святкові розсипання кульок із великих веж, кожну несподіванку, будь-яку світлу, визначну для нього подію.
Ештон вигадував для себе нічні забавки, як-от: пройти крізь усі коридори із заплющеними очима за час вечірнього обходу чергового наставника так, щоб не потрапити йому на очі; непомітно для всіх видертися на дах найвищої будівлі ловецької школи й спостерігати за спокоєм чи метушнею довкола. Здійснював нічні вилазки в Палацове місто, навіть облаштував таємний закапелок на горищі, де міг усамітнитися у хвилини смутку чи неспокою, відшукав підземний прохід від ловецької школи до центру Палацового міста і навіть знав, де кожен із наставників зберігає ключі від нього. Більше того, відвідав усі вежі Палацового міста й на власні очі побачив, як саме мікрокульки потрапляють в отвори для розсіювання над містом. Запам’ятовував нове й щодня почувався щасливим, бо сам був творцем своїх майбутніх спогадів.
Завдяки ловецькій школі в Ештона було багато щасливих емоцій, які він щедро віддавав мапам як плату за подорожі. Палацове місто стало для нього містом щастя. А щастя — особлива емоція. «Більше віддаси — більше отримаєш», — казав він сам собі, даруючи зароблені кульки незнайомим людям, які їх потребували. При цьому зважав на друзів, хороший настрій, веселощі, та аж ніяк не на кількість кульок. Ештону легко давалося навчання, і він вважав, що може собі дозволити такі подарунки стороннім людям, якщо йому судилося не пам’ятати рідних.
Одного разу, повертаючись із Силеном, Тихоном і Пінтом із нетривалої нічної вилазки, він помітив тьмяні відблиски світла поблизу свого таємного закапелка на горищі. Подумав, що його сховок викрито й захотів побачити, хто там господарює. Сходи зрадницьки рипіли, коли хлопці підіймалися на другий поверх до своїх спалень. Поодинокі світлові кола виблискували з фонтана, розташованого на першому поверсі в холі. Бульбашки завбільшки з Ештонів кулак мляво наростали на рівні другого поверху, скочувалися з пласкої поверхні донизу, ударялися об інші й так само неспішно підіймалися по спіралі догори. Світла від них було небагато, проте достатньо, щоб пройти сходинками й не розбити лоба.
Ештон сказав Силену, Пінту й Тихону, щоб ішли без нього. Тихін, як завжди, щось буркнув про те, що всім слід триматися купи, а не розбрідатися, неначе отара. Але Ештон уже поспішив пірнути в суцільну темряву довгого коридору з багатьма поворотами. Він вів до вузьких сходів, якими хлопець завжди підіймався на горище. Намагаючись рухатися нечутно, Ештон ішов сходами. На горищі побачив прочинені двері. Він і не знав, що поряд із його нехитрим сховком є таємна кімната. Та це його не здивувало. Як можна в будівлях, наповнених незвичайними людьми і речами, дивуватися такій простій таємниці, як іще одна кімната, хай навіть добре замаскована? Так от звідки ці спалахи! Звісно, він не міг сподіватися на те, що єдиний запримітив це горище, та відчуття було таке саме, як тоді, коли в його перший сховок удерлися чужинці.
«Зрештою, треба визнати, що то я потайки потрапив у чийсь простір, а не навпаки», — подумав Ештон, і це його трохи заспокоїло.
Він підійшов ближче до прочинених дверей і прислухався. Спочатку було чутно тільки булькання якоїсь рідини й бурмотіння. Потім хтось сказав:
— Палтусе, ти невиправний. Знову мрієш про свій край, та добре знаєш, що не потрапиш туди.
— То вище за мене. Не можу змиритися, — відповів інший голос.
— Ти можеш подорожувати світами, навіть можеш спробувати потрапити в Офіру. Що тримає тебе тут?
— Тримає… Щось таки тримає. Ще й як тримає! Затисло в лещатах, із яких годі вибратися… — хтось, імовірно Палтус, зітхнув. — Твоя правда, я хотів би спробувати… І сподіваюся, що спробую таки колись, якби лишень мене відпустило дане мною слово.