— Тьху, тьху, тьху, — Лютин став плюватися на всі боки, наче це уберегло б його від чогось лихого. — Гадаєш, це робота магів? Ото напасть! Тоді, скажу тобі, краще нам триматися ловецької братії. Від них такого не сподіваєшся. Та все одно сил нема дивитися, як Сонус старається, пісню затягає. Тьху!
Бор про всяк випадок теж поплював довкруж себе, одним плювком навіть ненавмисно попав у Лютина, знітився, але побачив, що той дивиться в інший бік, і промовчав.
Ловці завдяки мапі переміщень уже були за межами міста. Безкрає поле праворуч і густі лісові хащі по лівий бік від дороги здивували не всіх — часто ловці, заплутуючи переслідувачів, змінюють напрямки, розділяються, знову об’єднуються для досягнення мети подорожі. Їхнє завдання було чітке — першими дістатися місця, де, імовірно, перебуває Правитель, відгадати чи відчути, де саме його шукати. За кількістю груп визначили стільки ж потенційних місць очікування. Дік вів своїх ловців до одного з них. Ситуація ускладнювалася тим, що в разі, якщо вибраний пункт призначення вже зайняли ловці з іншої групи, тим, які запізнилися, доведеться або напрошуватися їм у допомогу, або йти до іншого місця призначення. Такі правила. Надто важливою напередодні щорічного походу Правителя до Офіри є його безпека. Гра перетворюється на реальність і знищує межі між минулим, сьогоденням і майбуттям. Якщо вірити легенді, один із сімох, що увійшли до цього міста вічної досконалості й молодості, має право не тимчасово, а навічно залишитися в благословенному краю. І змінити будь-що — минуле, майбутнє, сьогодення.
Ештон, уперше почувши в ловецькій школі легенду про Офіру, певний час мріяв про те, щоб хтось змінив його минуле. Він хотів бути переконаним у тому, що десь у якомусь краю в нього є сім’я, що його чекають і люблять… А зараз він знав так багато, що вперше не прагнув змін у минулому. Хлопець лише бажав переконатися, що батьки живі й колись він зустрінеться з ними. Ештон відчував батьківську любов кожною клітинкою свого тіла, міг і хотів ділитися своїм неосяжним щастям, якого щомиті більшало. Яскраві спалахи пам’ятних подій, що влягалися в його голові на належні їм місця, додавали наснаги. Він уже по-іншому, по-дорослому поблажливо ставився до всього, що відбувалося навколо нього останнім часом.
Попереду в темряві щось замиготіло. Ештон попрямував туди. Щось жовтяве перекочувалося в темряві то вправо, то вліво. Вони з Діком одночасно підійшли до невеличкого хлопчика, який ішов, вимахуючи жовтою хустинкою.
— Провідник? — зі здивуванням запитав Діка Ештон. Він чув про провідників, але бачив уперше.
— Провідник, — ствердно відповів Дік, мабуть, швидше сам собі, ніж Ештонові. — Бачиш його?
— Так, бачу, — відповів юнак, навіть не розуміючи того, що провідників дано побачити не всім.
Хлопчик жваво заховав жовту хусточку й, поки до Ештона та Діка наближались інші ловці, мовчки щез, залишивши по собі жовтаві вогники вздовж дороги.
— Оце щастя! Такого не буває, щоби провідник показував шлях. Тобто так досі ще не було… — почухав потилицю Дік.
Ештон, Дік і Дервіш, задерши голови, то вдивлялися в зоряне небо, то приглядалися до миготливих жовтих вогників уздовж дороги.
— Дивина, хм, — протер обличчя руками Дервіш, — доля чаклує шаленим. Доля шось наворожит… Знати би ше, кого так провадят, хто там має руку. Та мені шо? Але то інтересно… Я не я буду, не інакше, як ключники Офіри скинули нам один ключ. Теперка тілько тре’ прийти і відімкнути…
— Туди, — махнули руками Дік і Ештон та рушили в напрямку, який указували вогники.
Інші поспішили за ними. Тепер ловці не могли згаяти ні хвилини, бо вогники провідників зазвичай світять недовго — із часом тьмяніють, а згодом гаснуть. Досі невідомо, хто надсилає провідників на допомогу, та досвідчені ловці вважають, що їх слід сприймати як подарунок конкретній людині, рідше — гурту. Дік не вважав за потрібне витрачати час на те, щоб дізнатися, кому саме небо надсилає допомогу (вважалося, якщо людина, для якої дарована така підтримка, проходила повз вогник, той щезав), тож усі обмежилися подякою й поспішили.
Ловці йшли довгенько. Вони встигли стомитися, та не зупинялися, бо дороговкази стали тьмяніти. Вогників попереду дедалі меншало. Ішли мовчки, бо розуміли, що важливо встигнути подолати цей шлях до того моменту, коли вони взагалі погаснуть. Стомлені, ловці під ранок, коли вже ледь сіріло, дісталися останнього видимого півтьмяного вказівника. Вони попадали в траву, щоб перепочити.