«То було так давно… Незвично мати такі чіткі давні спогади. Але тепер не найкращий час поринати в минуле, пора думати про сьогодення. Як зараз допомогти Арніці та водночас підтримати ловців? Вогнекрил урятував дівчину, повернувшись до Ештонового будинку. А карлики, ризикуючи життям, попередили її про перевірку Верховної охорони. Зі свого боку, Арніка порятувала мене, допомігши владнати справу з Джоновим будинком. Що ж робити?.. Ловців залишити не можу, а коли приведу Арніку до них — порушу ловецькі приписи й звичаї. Хоч би там як, я вважаю за обов’язок зробити все можливе для її безпеки й комфорту», — міркував юнак.
— Тут неподалік є хатина, де Арніка буде в цілковитій безпеці. Часу в мене обмаль — я повинен встигнути на зустріч із друзями-вогнекрилами, але хотів би показати хатинку тобі, перш ніж знову вирушу в дорогу, — мовив вогнекрил.
— За годину, коли всі заснуть, — прошепотів Ештон, примруживши очі.
— Хай так і буде, приходь за годину, — погодився вогнекрил.
Ловці тим часом вже облаштувалися й готувалися до сну: поставили захист і сподівалися, що цього дня їх навряд чи хтось потурбує. Ештон випив ще декілька ковтків Дервішевого цілющого зілля й дочекався, поки всі поснули. За годину він із вогнекрилом та Арнікою вже прямував до хатинки, про існування якої, здавалося, знав тільки вогнекрил.
На превеликий подив Ештона, вони дісталися потрібного місця досить швидко. Але їх насторожило вогнище й світло, яке пробивалося крізь вікна будиночка. На жаль, юнак не міг привести дівчину до ловців, а вогнекрил забрати її із собою — тим паче. Тому, порадившись, вони вирішили подивитися, хто зараз мешкає в хатинці — Арніці потрібен був прихисток.
Вогнекрил страшенно нервував, вочевидь, його переповнювали якісь тривожні відчуття. Урешті, коли в нього самовільно почали стискатися кулаки, він не витримав:
— Я не можу йти з вами далі, не можу згаяти більше ні хвилини, мене чекають. Якщо залишуся живим, знайду вас. — Вогнекрил змінився — виструнчився, на мить закам’янів, його погляд став жорстким і відстороненим. Він нахилив голову, потім хутко підняв її, поглянув угору й настільки швидко здійнявся у височінь, що Арніці й Ештону здалося, ніби він просто щез.
— Що з ним? — піднявши брову, здивовано спитала дівчина.
Ештон стенув плечима й збентежено подивився на неї.
Що ж, у них вибір невеликий. Арніка стомлена. До будиночка лише декілька кроків, до ловців теж не дуже далеко, та юнаку доведеться неабияк постаратися, щоб вони зрозуміли, як дівчина опинилася поруч із ним. Про вогнекрила — анічичирк у будь-якому разі. Тож марно чекати й розмірковувати — треба починати діяти. Якщо не вийде залишити Арніку на перепочинок у цій хатинці, вони підуть до ловців. А поки що…
Ештон і Арніка відчинили двері. Усередині хатини було доволі просторо, навіть попри те, що людей там перебувало немало.
— О, то в нас гості, — приязно привітався помахом руки чоловік із дальнього кутка праворуч. Юнак мимохідь так само відповів на привітання помахом.
— Ще їх тут бракувало, — тихо засичав у дальньому кутку зліва інший чоловік у дивному вбранні.
Ештон міцно стиснув долоню Арніки.
— Маг, — прошепотіла дівчина.
Тим часом до них підходили вітатися люди різних прошарків: і двоє купців, що їхали з дружинами до міста Доль, і кілька осіб у майже однакових коричневих одежах, що назвалися нітами-блукальцями, і чоловік, що супроводжував у Палацове місто жінок-швачок. Ештон нарешті заспокоївся — він спокійно міг полишити Арніку в такому товаристві. Тим паче, що її радо запрошували до свого кутка купці і їхні дружини, та й жінки-швачки теж раділи зустрічі — запрошували до свого столу. «Не щодня зустрічаються укладачі угод такого рівня», — читав у їхніх очах Ештон, і це трохи притлумлювало пильність і заспокоювало його. Але те, що п’ятеро чоловіків, які догоджали магу, знайомі з так званими нітами-блукальцями, він помітив відразу. Ще декілька осіб постійно швендяли туди-сюди буцімто за дровами. Насправді ж скидалося на те, що вони — добре вимуштрувана охорона. Невже Правитель тут? Не схоже, що маг є найвищою тутешньою персоною. Але всі ці думки Ештон тримав при собі — він не встиг поділитися ними з Арнікою. Готувалося частування, тож усі сідали за спільний стіл.