— Хто чим багатий, — із цими словами кожен подорожній виймав із наплічника чи торбини все, чим міг поділитися. За традицією, у таких хатинках кожен віддавав частину припасів з огляду на довжину свого шляху. Навіть якщо в подорожнього нічого не було із собою, його закликали долучитися до спільної вечері. Хто знає, що може трапитися в дорозі? Сьогодні можеш мати хоч віз їдла, а завтра залишитися ні з чим. Тому такі ось хатинки слугували ніби острівцями єднання. Дорога рівняла всіх — і заможних, і бідних, бо за одним столом кого тільки не зустрінеш.
Зазвичай ловці оминали такі прихистки, бо не мали права виловлювати в них думки, тож Ештон, що опинився тут за збігом обставин, покладався лише на інтуїцію. Він не ловив кульок, не зчитував їх, але бачив їхнє забарвлення.
— Ти в безпеці, — прошепотів він Арніці.
За інших обставин Ештон охоче побалакав би з гостинними купцями — вони йому чимось нагадали тих, що приїжджали в містечко, яке він вважав місцем свого другого народження. Йому хотілося побути тут поруч із дівчиною, послухати неквапливі розповіді мандрівників і ще раз порадіти за себе теперішнього, згадуючи те, яким він був. Зараз у нього є мета — зустрітися з рідними, є зобов’язання перед Арнікою, є бажання разом із ловцями допомогти Правителю зробити вірний вибір, а ще — потреба знайти Джона й побачити сестру, якій допомагав декілька останніх років.
…Запах печені заполонював усе навколо — на дворі на металевому стрижні допікався впольований кимось кабан. Ештон відокремив частину припасів, залишених вогнекрилом, і виклав їх на стіл. Те саме робили й інші. Казна-звідки з’явилися карлиці, якимось дивом відчувши велику кількість людей і харчів, і заповзялися готувати їжу й накривати на стіл. Страви й напої почали з’являтися з неабиякою швидкістю. Що ж, Арніка буде сита й переночує в теплі і безпеці. А от раптове зникнення вогнекрила Ештона дуже непокоїло. А ще трохи хвилювало те, що в будиночку — маг, який чомусь зустрів їх насторожено-вороже, і багато чоловіків, що видають себе не за тих, ким вони є насправді. Утішало лише те, що на території для подорожніх заборонено використовувати свої вміння. Але якщо заборона не зупинила магів навіть у залі ловців, то що говорити про якусь хатинку?
Ештон більше не міг залишитися з Арнікою. Він мусив іти. Сподівався, що застане ловців на тому самому місці і йому не доведеться пояснювати свою відсутність. Купці запрошували дівчину подорожувати з ними до міста Доль, а чоловік, який супроводжував швачок, і собі присягався, що з ним Арніка безпечно дістанеться Палацового міста.
Дівчина домовилася з Ештоном про зустріч у Палацовому місті, і він, картаючи себе, що не може доправити її туди сам, таки мусив залишити подругу на волю випадку в доброзичливому товаристві. Юнак чомусь був переконаний, що доля й цього разу буде прихильною до нього й до Арніки.
Вогнекрил відчував, що коїться щось недобре, бо мало місце магічне втручання. Інтуїтивно, як уміють тільки вогнекрили, відшукував правильний напрямок. Чомусь його вабив неприємний холодок, що відштовхнув би будь-кого. Але вогнекрил знав, що йому потрібно летіти саме туди, у гущу того холоду, і не помилився. Дороги він не потребував — напрямок, тільки напрямок. Відчув, що вже близько, коли стало занадто зимно, щоб летіти далі. Опинившись на місці, жахнувся — зрозумів, що не встиг, запізнився: навколо лежали тіла його друзів, побратимів, а в напрямку до Палацового міста чорніли цятки, які будь-хто сприйняв би за птахів. Проте він знав, що це вогнекрили, і кинувся за ними навздогін. Летів так, що забивало подих і не залишалося сил, але ніяк не наздоганяв їх — утікачі так і залишалися малопомітними цятками на горизонті, аж поки й зовсім не щезли з виду.
Під ним темнів безкінечний ліс. Від безсилої люті й розуміння, що далі летіти не зможе, вогнекрил опустився нижче й упав на мокру від роси траву на галявині. Перекотився й лежав, безсило стискаючи кулаки, згодом люто гамселячи ними землю й знову обезсилено завмираючи. Чого хотіти тоді, коли зробити вже нічого не можна?.. Він хтозна-скільки часу пролежав горілиць, поки нарешті не відчув у собі сили міркувати логічно. Припинив картати себе, бо розсудив, що наздогнати вбивць не встигне. А навіть коли встигне, то що?..
Тішити себе ілюзією, що він сам упорається з тими, з ким не впоралися всі його побратими, вогнекрил не став. Але подумав, що, може, є шанси врятувати ще когось із його друзів? Навіщо він переслідував тих вогнекрилів? Він повинен негайно… негайно…
І вогнекрил рвонув із місця так швидко, як тільки міг. Онде вже ледь видніються ті невисокі скелі, де залишилися лежати його побратими…