А Гунач іще ані словечком не прохопився про те, що бачив уночі. Він пильно роздивлявся навкруги й суворо дотримувався обраного напрямку. Що далі просувалися ловці, то обережнішими ставали, йшли якнайтихіше.
За лісом стелилася степова рівнина, де-не-де стриміли невеличкі лісисті пагорби.
Раптом Заєць заскавучав і засіпав носом, мов справжній заєць. Він показав на стадо сайгаків, що паслося неподалік. Гунач підбіг з яруги до Зайця, і обидва ловці захоплено стежили за полохливими тваринами, що стояли проти вітру й не чули присутності людини.
Сайгаки безтурботно, наче танцюючи, підстрибували в траві. Їхні тіла, схожі на овечі, напрочуд легко злітали над лугом, а коротка брудно-жовта шерсть вилискувала в сонячнім промінні. Довгі, трохи вигнуті роги загрозливо стирчали вгору. Але обидва ловці знали, що сайгаки ніколи не наважаться чинити опір.
Гунач розумів, що сьогодні не можна гаяти часу на лови, але пробуджений мисливський запал ніби причарував його до сайгаків. Гунач моргнув Зайцеві, щоб той повз по землі й виганяв прудконогих тварин на нього. Яка це насолода поцілити сайгака влучно кинутою сокирою!
Заєць також геть забув про мету їхніх мандрів і захопився полюванням. Він обходив дугою втікаючих тварин. До одного сайгака підповз зовсім близько й заліг у траві, затамувавши подих. Зблизька він побачив, що сайгак щось нанюхав і поводить своїм рильцем.
Раптом з кущів на переляканого сайгака стрибнув леопард, схожий на велетенську кішку. Хижак затопив пазури сайгакові в хребет, повалив тварину на землю і вп’явся їй у горло.
Заєць угледів роззявлену під час стрибка зубасту пащеку голодного хижака й припав до землі, немов пташеня, що випало з гнізда. Але тут же отямивсь і швидко відповз далі від небезпечного місця. Заєць уже не бачив, як леопард розриває нещасну жертву…
Здивований Гунач теж добре бачив, що трапилось. Він кинувсь у чагарник і там зачекав на свого друга. Вдалині мелькали переполохані сайгаки. Здавалося, ніби вони летять над буйним степом.
За деякий час Гунач тричі свиснув, немов бабак. Поблизу розхилилася трава, і з неї вискочив Заєць. Він був дуже наляканий: ворушив носом і кліпав очима. Не гаючись, обидва мисливці пустилися тікати й, зробивши великий гак, вийшли на попередній шлях. На якійсь гірці вони зупинились. Гунач знову оглядав місцевість.
— Ми близько мети, — пошепки мовив він, але за мить, забувши про небезпеку, голосно скрикнув: — Диви — он там!
Заєць пильно глянув туди, куди показував Гунач, однак нічого не помітив.
— Поглянь лишень за оті буки! — порадив Гунач.
— Ага, бачу дим! Дим! — схвильовано вигукнув Заєць.
Над затишною улоговиною за лісом, понад кронами дерев клубочився синій дим. Обидва мисливці обережно просувалися вперед, перебігаючи від дерева до дерева, ховаючись поза ожиною. Вони підійшли вже так близько до стійбища чужого мисливського племені, що могли навіть розрізнити людей.
Щоб не виказати себе, Гунач та Заєць видерлися на крислатого бука й сховались у його верховітті. Звідси чуже стійбище було видно мов на долоні.
То було могутнє плем’я. Коли б Гунач умів рахувати, він сказав би, що в таборі вісімнадцять мисливців, крім жінок і дітей. Ватаг сидів на підвищенні на ведмежих шкурах, а жінки носили йому з вогнища печені шматки м’яса. Чоловіки про щось радилися, а діти бавилися трохи віддалік.
— Вона там, Ласичка там! — зашепотів Заєць.
Справді, Ласичка стояла серед жінок чужого племені. Вона й не думала про втечу. Вільно походжала по табору, куди їй заманеться. Молодий ловець, помальований жовтою глиною, щось наказував їй, а вона покірливо виконувала його забаганки.
Обидва друзі довго ще спостерігали з бука за життям у чужому таборі. На щось наважитись вони не могли: їх тільки двоє проти численного племені.
Деякі жінки пішли з табору нарвати їстівних рослин, які гарно смакують після м’яса. Серед цих жінок була й Ласичка. Вона походжала краєм лісу, а потім підійшла майже до бука, на якому сиділи її одноплемінники.
Гунач, щоб краще бачити дівчину, нахиливсь уперед, але гілка під ним захиталася. Тоді він ухопився руками за горішні віти й притримав ногами гілку, щоб не гойдалася.
Заєць, що сидів на міцній гілляці, спершись об стовбур, зауважив Гуначеві:
— Що ти робиш? Ми ж так викажемо себе!
На щастя, саме повіяв вітрець, і дерева зашаруділи верховіттям.