Ласичка насмикала якогось коріння й рушила назад у табір.
Гунач не втримався й вигукнув гасло Мамутикового племені.
Дівчина здригнулася, стала, а коли гасло пролунало ще раз, по-звіриному заскавучала, що мало означати: «Ні!» — і клусом побігла до стійбища свого нового племені. Ніхто з чужих мисливців не звернув уваги на ті звуки. Гунач вишкірився й тихо промовив:
— Вона вже їхня!
Довго ще сиділи Заєць з Гуначем на дереві, аж поки побачили, що загін чоловіків за наказом ватага залишає стійбище. Напевно, вирушає кудись на лови. Гунач з їхніх жестів зрозумів, що десь у цих краях вони вислідили мамута.
В таборі залишилося двоє вартових і кілька жінок з дітьми, що доглядали за вогнем.
Обидва ловці злізли з дерева й підповзли аж до самого стійбища: зараз можна було спробувати здобути вогонь. Вони залягли в невеличкому яру, сховані за густими терновими кущами. Чекали на мить, коли можна непомічено вихопити з багаття палаючу гілку.
Двоє дівчаток, що рвали щавель, підійшли близько до чатуючих ловців. Гунач і Заєць знерухоміли, готові до втечі, коли це дівчатка побачили в траві мишу й почали ганятись за нею.
Друзі могли й далі спокійно стежити за табором.
Багаття ні на мить не залишалося без варти. Вартові пекли на ньому великі шматки оленячого м’яса і їли їх.
Довго лежали принишклі Гунач та Заєць, коли це раптом побачили, як, щось збираючи, до них наближалася Ласичка.
Гунач тихенько засвистів голосом степового бабака. Дівчина стрепенулась, оглянулася й тоді — немовби нічого й не сталося — присіла під терновим кущем. Гунач напівголосно гукнув до неї:
— Ласичко, втікай з нами!
Дівчина відповіла рухом, що даремно кличуть її. Вона залишиться тут.
Гунач помовчав, а потім знову загукав:
— Ласичко, в нас вогонь згас…
— Ідіть геть звідси! — відповіла дівчина, пов’язуючи ремінцем собі волосся.
— Дай нам вогню, Ласичко! — попросив Гунач і кинув дівчині губку, яку щойно відламав від бука.
Ласичка ще якусь мить робила собі зачіску, потім схопила губку й пішла до вогнища. Незабаром вона повернулась і, проходячи повз терновий кущ, кинула жевріючу губку, попередивши:
— Ідіть, ідіть! Мисливці скоро повернуться, і лихо вам буде!
Заєць, звиваючись гадюкою, поповз у траві по губку й швидко повернувсь, сяючи від щастя.
— Тікаймо! — квапив Гунач, готовий бігти.
— Зажди ще трохи! — попросив Заєць і оглянувсь на стійбище.
— Чого чекати? Ласичка не піде з нами…
— Я хочу забрати оту дівчину! — шепотів Заєць, показуючи на молоденьке, може, чотирнадцятирічне дівча, що саме несло з лісу сухий хмиз і весело всміхалося, показуючи білі зубенята.
Тут Гунач розлючено вишкіривсь і так ударив Зайця, що той аж зойкнув. А тоді старий ловець тричі просичав гасло племені. Це був наказ повної покори. Старий мисливець таким гаслом наказував молодшому від імені всього племені. Хто б не послухався, на того чекала найстрашніша кара прадавнини — вигнання з племені. А це було гірше за смерть.
Тому-то Заєць відразу схаменувсь і втупив погляд у Гунача. Той тим часом оглядався навсебіч і, не помітивши в таборі нічого підозрілого, кивнув Зайцеві. Обидва ловці переповзли на животі в інший ярок, а тоді, ховаючись у заростях, нахилившись, побігли до лісу.
Під буком зупинилися.
— Покажи! — сказав Гунач і став обережно дмухати на жевріючу губку.
Від губки посипалися дрібні іскорки.
— Маємо вогонь! Маємо вогонь! Гой-гой-гой! Хутчіш до своїх!
Ловці побігли клусом, щоб якнайскоріше покинути небезпечне місце. Гунач добре пам’ятав дорогу назад, і тому вони посувалися швидко й упевнено.
За лісом відривалася степова країна, лише де-не-де поросла чагарниками. Тут доводилось пильнувати, бо кожного, хто йшов цією рівниною, було видно ще здалека. Тому обидва мисливці нахилилися й намагались перебігти низинками.
Раптом вони вражено зупинилися. Перед ними на ґрунті видно було сліди велетенського звіра.
— Мамут! — разом скрикнули ловці й роздивились навкруги, чи нема де поблизу отого могутнього слона.
Адже сліди були зовсім свіжі.
Але скрізь панувала тиша і спокій.
Гунач та Заєць рушили далі. Іншого разу вони б не збочили від мамутових слідів і вислідили б товстошкірого велетня, проте зараз — далеко від племені й з таким важливим завданням — треба забути про все. Тільки вперед!
Сонце приємно пригрівало. Десь озивалася зозуля, а над розквітлим лугом літали джмелі.
Ловці щасливо перетнули відкритий степ і лісистим схилом зійшли в долину, щоб скоротити шлях. Тут хвильку перепочили — з’їли по шматку м’яса, напилися з потоку й зручно простяглися на траві. Обидва милувалися вогником, що жеврів у губці. Вогник швидко поїдав губку — від неї лишився вже тільки малесенький шматочок. Тому Гунач знайшов іншу, більшу губку, запалив її, а старий недогарок закинув.