Гунач сидів біля нього й задоволено всміхався.
Мамутик понюхав печену ведмежу лапу, дмухнув на неї, міцними зубами відкусив шмат, а тоді подав ту лапу Гуначеві.
Всі присутні схвально бурмотіли. Гунач одержав від ватага найвищу нагороду. Бо й справді, Гунач найбільший герой племені: здобув вогонь, урятував друга…
Цей день і кілька наступних Мамутикове плем’я бенкетувало. М’яса було досхочу.
Потріскування вогню було для всіх членів племені найлюбішою музикою на світі. Вони були щасливі… Та чи надовго?
Незабаром трапилася нова подія. Одного разу, коли мисливці сиділи в колі біля вогнища, з лісу з тривожними вигуками вискочили діти й стрімголов помчали до стійбища. Попереду всіх бігли Копчем з Жабкою. Раптом Копчем почав відставати й зашкутильгав.
Мисливці повставали й, задоволено всміхаючись, дивились, як діти біжать наввипередки.
Вовчий Пазур зіпнувся на камінь, щоб краще бачити, й за хвилину забубонів:
— У Копчема щось на нозі — Жабка виграє! Та ні, це не гра. Бо Копчем повалив би Жабку в траву й не дозволив би дівчинці випередити його… Ні, це справжня втеча! Гей, щось трапилось!
Захекана Жабка сповільнює біг і кричить:
— У лісі вороги!
Умить усе плем’я було напоготові. Воїни із зброєю в руках стали перед табором, щоб відбити напад. Жабка розповіла, що лісом просувається ватага людей. Скільки їх, сказати не змогла.
Гунач, який уже майже оклигав, сновигав по стійбищу, підганяючи тих, хто барився.
— Таки вислідили нас оті вовки. Я гадав, що там, біля річки, ми ошукали їх. А вони за нами аж сюди… Але ми не дамося.
Мамутик з кількома дужими воїнами причаїлися в чагарнику, щоб напасти звідти зненацька. Решта мисливців залягли в траву й чекали, коли ворог вийде з лісу. Бій, певно, буде запеклий. Якщо чужі ловці переслідували Гунача та Зайця аж сюди, то нелегко буде прогнати їх.
Тут із лісу вийшло кілька чоловік. Вони були при зброї, але сокири тримали за поясами, а списи — вістрям униз. Ні, це не заклик до бою! Двоє чужаків навіть ведуть за руки дітей, які відстали в лісі, йдуть прямо, не скрадаються, не ховаються…
Гунач крутить головою, затінює очі долонею й нерухомо стежить за невідомими ловцями.
Диви! Копчем із дрючком у руці став проти чужаків! Чому він не втік? Невже хоче битися з ними?
Мамутик висвистує сміливому хлопчині гасло племені, щоб той негайно повертавсь у табір. Але Копчем, кульгаючи, ступив кілька кроків назустріч чужакам і загрожує їм палицею. Ці щось кричать Копчемові, оточують його. Невже скривдять хлопця? Ні. Копчем повертається і, спираючись на ціпок, спокійно прямує разом з ними до стійбища.
Це вже дуже дивне! Хто вони, оті приходьки?
З чагарника озвалися голоси мисливців:
— Та то ж Забіяка!
— А біля нього Охунь!
— Кривий Ріг веде нашу маленьку Крушанку!
Відступники повертаються до свого племені…
Мамутик тихо засвистів, подаючи знак, щоб воїни поверталися до стійбища. А тут перелякані жінки збилися до гурту, готові на кривавий бій або на втечу. Ватаг відсилає їх до наметів. Хай працюють. Небезпека минула…
В таборі знову спокійно, немов тривоги не було.
Забіячин загін підійшов до самого стійбища, але біля першого намету зупинився. І Забіяка, й усі його спільники дуже змарніли, у кожного на тілі додалося рубців. Вони стоять мовчки й чекають, коли їх покличуть до вогню. Але ніхто не кличе. У таборі запанувала напружена тиша. Навіть малі діти не бігають і не галасують, а туляться до матерів. Намоченим хутром Дярга витирає Копчему розбитий палець на нозі; на непроханих гостей вона й не глянула.
Ніхто не говорить до Забіяки, ніхто не подає печеного м’яса його друзям. Видно, що Забіяка дуже збентежений таким байдужим ставленням племені. Він розгублено переступає з ноги на ногу, нишпорить очима по всьому табору, шукаючи хоч якогось співчуття.
Ловці з Мамутиком сидять навколо вогню, гризуть кістки й немов не помічають колишніх друзів.
Лише двоє малюків — Цебик та Жучок — уважно приглядаються до чужаків. Упізнають їх і пригадують деякі давні пригоди із часів спільного життя.
Жучок — пестунчик усього племені — раптом схопив Охуня за шкіряну накидку й потяг у табір до вогнища.
— Ходи, ходи! Маємо новий вогонь. Подивись!
Охунь спочатку покірно пішов за Жучком, а потім підхопив дитинча на руки й присів з ним до вогню, де в колі ловців раптом знайшлось вільне місце.
Другий малюк — Цебик — притяг до вогнища вельми схудлого Товстуна. І для Товстуна знайшлося місце. Товстун розгубився й не знав, куди очі подіти. Тримав хлопчика на руках, немов немовлятко. Цебик ненароком устромив Товстунові в рота держак сокирища, а той від несподіванки похлинувсь і закашлявся.