Нарешті хлопчина сердито крикнув:
— Геть, волохатий мамуте! Облиш Копчема!
Глухе трубіння озвалося знову.
Копчем тремтить від жаху, хоч він сміливий хлопчина й зазнав уже чимало небезпечних пригод за мандрів по світу. І вміє вже сам полювати на дрібну звірину. Навіть ім’я дали йому завдяки одній ловецькій пригоді. Копчем пригадує, хоч це було два сніги тому, як далеко-далеко звідси, в інших краях, він грався з дітьми біля лісу й натрапив на сліди малого сарненятка. Хлопці пішли по цих слідах і після довгих пошуків знайшли-таки спляче маля й напали на нього. Та сарненя копнуло хлопчика швидше, ніж той устиг придушити його. Відтоді всі в племені й стали звати маленького ловця «Копчем»… Ой, як приємно згадати часи перших полювань!..
Мамути затрубили знову.
Дерево раптом захиталось, його крона нахилилася набік. Мамут зламав хоботом товсту гілляку. Цієї миті сосна рвучко випросталася, й хлопчина полетів поміж гілками на землю. Мовчки, зціпивши зуби, він чекав, коли мамут розчавить його. Та мамут побіг собі, розмахуючи гілкою, й незабаром зник серед дерев. Певно, поспішав до води, до свого стада.
Копчем лежав на землі, зводячи дух. Тіло в нього боліло при найменшому порусі. Хлопчина, стогнучи, підвівся й почвалав навпростець через гору до свого племені, яке отаборилося на Білій скелі.
Від вершини гори він збочив до річки й там вийшов на знайому стежку, що вела до стійбища.
Як далеко сьогодні до табору! І в лісі не видно нікого з племені. Ніхто не допоможе Копчемові. Напевно, всі посідали вечеряти навколо вогню. Хоч кричи, хоч не кричи — ніхто не почує.
Ой, як добре, що таборовий вогонь палахкотить поблизу, на Білій скелі, й що ватаг ще навіть не натякав про дальші мандри.
Мамутикове плем’я живе тут з весни, проте ще й гадки не має міняти свої ловища.
Стійбище розташоване в затишному місці, на стрімкій високій горі, понад річкою. За горою з півночі на схід простяглися розлогі степи, з яких звірина ходить сюди до водопою.
Мамутикове плем’я стало володарем на тутешніх скелястих берегах.
За річкою, в долині, живе ще одне мисливське плем’я, що знайшло в печерах Дикої Шарки захисток від хижаків та негоди. ІІІарківське плем’я часто ходить на лови уздовж берегів, де в просторих мочарах купаються носороги, а подекуди й мамути. Обидва племені уникають зустрічей, і досі між ними не було ще жодної сутички. Тут вистачає місця для обох племен, відокремлених одне від одного широкою долиною великої річки.
Коли Копчем доплентався до Білої скелі, вже стемніло.
Палаюче вогнище освітлювало стійбище Мамутикового племені. Жінки готували вечерю — пекли м’ясо над розжареним вугіллям. Діти бавилися в траві. Ватаг сидів на почесному камені біля вогню. Старші мисливці розташувались поруч нього.
У неглибокій ямці на розпеченій ріні турботлива Дярга смажила ватагові рибу.
Останнім часом ватаг чогось заслаб, тож зараз він не говорив, а лише слухав. Найцікавішою новиною було те, що до річки приблукало невелике стадо мамутів. Мабуть, їх сполошили десь неподалеку, й вони прийшли сюди…
Цього літа Мамутикове плем’я не вполювало ще жодного мамута. А яка це жадана здобич! Навіть один упольований мамут надовго забезпечив би плем’я їжею, а тверду мамутову кістку можна було б виміняти на кресальне каміння, якого зараз так бракує. Завтра будуть великі лови! До них треба підготуватися як слід.
Раптом хтось озвався з лісу. Щербатий Зуб підвівся й вигукнув гасло Мамутикового племені. Слабкий, уривчастий голос почувся знову.
Ловці затамували подих і вслухалися. Голос був наче незнайомий, чужий. Хто б це міг бути?
— Не наш! — вирішили ловці.
Лише Вивірчак стурбовано закричав:
— То Копчем! Я впізнав його голос. Щось трапилось. Біжімо!
Кілька ловців побігло вниз. Вивірчак мчав попереду.
За хвилину ловці принесли непритомного хлопця. Поклали його перед ватагом, але тут Копчем розплющив очі й усміхнувся.
— Забився! — мовив ватаг, обмацавши подряпаного хлопця, й додав: — Швидко одужає!
Плем’я задоволено загомоніло, й мисливці почали гадати, що могло Копчемові статися.
— Руйнував воронячі гнізда?
— Упав з Чорної скелі?
Гунач міркував, що Копчем, може, намагавсь уполювати великого звіра. Інші ловці були такої ж думки й докоряли хлопцеві за те, що він порушив мисливський закон, який гласив: «Нікому не дозволено самому полювати на великого звіра!»