За п’ять хвилин вона побачила колегу, який повертався з двома великими валізами. Ніс їх за ручки, не так, як Давід: він вішав одну валізу собі на праве плече, а другу — на ліве, від чого колихався під час ходи.
— Ти маєш вигляд нав’юченого ослика, Фреде, — казала вона чоловікові.
— Але ж я тобі подобаюся, Джинджер, — відповідав він.
Побачивши ті валізи, Сандра почувалася, немовби хтось ударив її кулаком у груди. У тих сумках був увесь світ Давіда. Вона б залюбки лишила їх на складі, аж доки хтось ненароком не знищить їх разом з іншими непотрібними доказами. Однак учора ввечері Шалбер нагадав Сандрі про важливі запитання, які вона відмовлялася собі ставити, відколи зрозуміла, що Давід бреше. Не хотіла, щоб хтось позбавляв її довіри до чоловіка, якого вона обрала. А передусім Сандра зрозуміла, що не може просто так це полишити.
— Прошу, — мовив колега, ставлячи сумки на полицю.
Не потрібно було підписувати квитанцій, бо вони зберігали валізи через ввічливість. Після того випадку їх привезли з відділку в Римі, а жінка їх не забрала.
— Хочеш перевірити, чи чогось, бува, не бракує?
— Ні, дякую. Я нічого не перевірятиму.
Колега засмучено подивився на неї.
«Тільки не це», — подумала Сандра. Але він таки сказав:
— Тримайся, Веґа. Даніель хотів би, щоб ти була сильна.
Вимушено посміхаючись, вона розмірковувала, звідки взявся «Даніель». Відтак подякувала і, забравши валізи, вийшла.
За півгодини Сандра була вдома. Поставила валізи на підлозі біля дверей. Вона не відкривала їх, але зиркала у той бік. Так бездомний собака кружляє навколо поданої йому їжі, щоб упевнитися, чи може її з’їсти. Сандра ступала до валіз і знову відходила. Заварила собі чай і приглядалася до них, сидячи на канапі з чашкою в руці. Раптом усвідомила, що зробила.
Повернула Давіда додому.
Мабуть, глибоко в душі вона сподівалася, що рано чи пізно він повернеться. Думка, що вони вже не кохатимуться, зводила її з розуму. Іноді вона забувала, що Давід мертвий, і їй щось спадало на думку. «Я мушу розповісти це Давідові», — міркувала Сандра. За хвилину нагадувала собі, що сталося, і впадала у відчай.
Давіда вже немає. Крапка.
Вона повернулася думками до дня, коли дізналася, що чоловік помер. То був спокійний ранок, такий, як цей. Попросила двох поліціянтів зостатися за дверима, бо була переконана, що, поки вони там і поки не перетнуть цієї межі, звістка про смерть Давіда лишатиметься нереальною, а вона не стане віч-на-віч із тим, що може знищити все в її житті. Боялася, що цього не витримає.
«Утім, я повинна через це пройти», — сказала вона собі. Якщо Шалбер цікавиться Давідовим багажем, він має щось на думці.
Сандра поставила чашку з чаєм на підлогу й рішуче підійшла до валіз. Відкрила спочатку легшу. У ній був тільки одяг. Перевернула її догори дном і викинула все на підлогу. Купа сорочок, штанів і светрів. Її вразив запах Давіда, що між них зберігся, але вона намагалася не звертати на це уваги.
«Господи, як мені тебе бракує, Фреде», — подумала жінка.
Був не час плакати. Вона заходилася переглядати одяг, але весь час думала про Давіда, про хвилини, що вони провели разом. Відчула тугу, але й обурення, а наприкінці гнів.
Нічого в цих речах не було. Перевірила внутрішні й зовнішні кишені. Нічого.
Вона була виснажена, але найважча частина завдання вже позаду. Тепер черга валізи з фотоапаратурою. Ці предмети не мали місця в її спогадах, навпаки, це через них Давіда вже немає. Тож буде легше.
Перш ніж почати, вона згадала, що існує перелік вмісту сумки. У шухляді Давідової нічної тумбочки. Він завжди використовував його під час пакування багажу, щоб нічого не забути. Сандра дістала перелік і взялася перевіряти.
Спочатку вийняла його другий дзеркальний фотоапарат (перший колись упав і розбився). То був пристрій фірми «Canon», тоді як Сандра надавала перевагу фотоапаратам «Nikon». Вони часто сперечалися із цього приводу.
Увімкнула фотоапарат. Пам’ять була порожня.
Сандра викреслила його з переліку й перейшла до наступних позицій. Увімкнула декілька пристроїв у розетку, бо батарейки сіли, поки вони кілька місяців не працювали, потому стала їх перевіряти. Остання розмова в мобільному була записана дуже давно, отже, не мала значення. Телефон вона перевірила вже під час перебування в Римі, куди поїхала, щоб ідентифікувати останки. Давід використовував його тільки для замовлення таксі, а ще він прислужився йому для запису останнього повідомлення в її голосовій пошті: «Тут, в Осло, дуже зимно». Здавалося, ніби Давід не хотів спілкуватися зі світом.
Сандра ввімкнула ноутбук, маючи надію, що знайде щось, але в ньому були тільки старі неважливі файли. В електронній пошті також не знайшла нічого цікавого. У жодному документі чи листі Давід не згадував, чому опинився в Римі.
Жінка замислилася про те, чого він побоювався та що стало причиною цього. Повернулися сумніви, через які Сандра не спала цілу ніч. Вона могла б заприсягтися, що її чоловік був чесний. Чи він таки приховував від неї якісь брудні справи?
«Іди під три чорти, Шалбере», — подумала вона.
Сандра повернулася до сумки й відклала вбік те, що не мало для неї значення, як-от універсальний складаний ніж чи телеоб’єктиви, і стала гортати записник із календарем у шкіряній обкладинці. У нього були стерті береги, він був дуже старий. Щороку Давід змінював у ньому лише вкладку. Це був один із тих предметів, з якими він не розлучався. Як брунатні капці зі зношеними підошвами, що трималися на ремінці між пальцями, або старий гольф — Давід вдягав його завжди, коли сідав за комп’ютер. Сандра тисячу разів намагалася сховати ці речі. Чоловік протягом кількох днів удавав, що не зауважив цього, але потім завжди їх знаходив.
Вона всміхнулася цьому спогаду. Давід просто був такий. Інший став би сердитись, натомість він ніколи не мав до неї претензій. Повертався до своїх звичок, ось і все.
Сандра розгорнула записник. На кількох сторінках із періоду, коли її чоловік був у Римі, записано кілька адрес. Давід зазначив їх і на плані міста. Усього близько двадцяти.
Розмірковуючи про те, яке значення можуть мати ці примітки, Сандра зауважила, що у валізі є предмет, якого нема в переліку, — рація. Перевірила частоту. Вісімдесят перший канал. Вона про такий нічого не знала.
Для чого це могло йому знадобитися?
Оглядаючи інші предмети, Сандра зрозуміла, що чогось бракує. Не було диктофона, який Давід завжди носив із собою. Він називав його своєю запасною пам’яттю. Диктофона не було в кишені під час випадку, який призвів до смерті Давіда. Пристрій, звичайно, міг зникнути за багатьох обставин. Жінка вирішила це занотувати. Перш ніж узятися до подальших пошуків, вона підсумувала, що довідалася на цей час.
Сандра знайшла в записнику адреси, позначені також на плані Рима. Рація, налаштована на таємничу частоту. Відсутність диктофона, який Давід використовував для запису повідомлень.
Розмірковуючи над цим, вона почувалася знічено. Після трагічної чоловікової смерті вона зверталася до «Reuters» і «Associated Press» — агенцій, із якими її чоловік зазвичай співпрацював, — і питала, чи випадково не виконував він для них якоїсь роботи в Римі. Обидві агенції відповіли, що ні. Раптом щось і готував, то самостійно. Напевно, він не вперше робив репортаж, щоб потім продати його тому, хто запропонує щось вигідне. Сандра мала передчуття, що цього разу йшлося про щось більше. Однак не була певна, чи хоче про це дізнатися.
Щоб відігнати погані думки, вона знову взялася переглядати вміст валізи.
Дістала з неї «Leica І». Це був фотоапарат 1925 року, сконструйований Оскаром Барнаком і вдосконалений пізніше завдяки задумам Ернста Лейтца. Він уможливлював фотографування з рук і був першим апаратом цього типу. Завдяки легкості використання на місцевості його поява стала переломною під час фотографування воєнних дій. Механізм був досконалий. Горизонтальний полотняний затвор, витримка від 1/20 до 1/500 секунди, об’єктив 50 міліметрів. Справжній скарб для колекціонера.