Сандра подарувала його Давідові на першу річницю шлюбу. Вона пам’ятала, як він здивувався, коли відкрив подарунок. Зарплати їх обох забракло б на придбання цієї іграшки — але Сандра успадкувала апарат після смерті дідуся, який прищепив їй любов до фотографії.
Це було щось на кшталт сімейного сувеніра, і Давід ніколи з ним не розлучався. Говорив, це його талісман, який приносить йому щастя.
«Але він не врятував тобі життя», — подумала Сандра.
Фотоапарат лежав в оригінальному шкіряному футлярі, на якому вона попрохала вигравіювати ініціали «D.L.». Сандра відкрила футляр і довго придивлялася до пристрою, згадуючи, як Давідові очі блищали, немов у дитини, щоразу, коли він брав його до рук. Думала вже його відкласти, аж тут зауважила: елемент, що дає змогу перемотувати кадри, зведений, як кажуть професіонали. В апараті була плівка.
Давід фотографував ним.
7:10
На місцевому жаргоні вони мали назву «естафети». Це були розкидані містом квартири, у яких можна було зупинитися на ночівлю або просто відпочити й щось з’їсти. На табличці біля дзвінка були зазначені назви вигаданих торговельних товариств.
Маркус зайшов до однієї із цих квартир — він її знав, адже був там разом із Клементе. Приятель розказав йому тоді, що ті, для кого ці квартири призначені, мають у Римі багато нерухомості. Ключ був схований у шпарині біля дверей.
Як він і очікував, біль з’явився на світанку. Крім декількох синців на ребрах, які давалися взнаки під час кожного вдиху, про те, що сталося цієї ночі, нагадували розбита губа й набрякле обличчя. І рана на скроні.
У квартирі-«естафеті» зазвичай були їжа, ліжко, гаряча вода, аптечка, фальшиві документи, комп’ютер із доступом до мережі. Обрана Маркусом була порожня. У ній не було меблів, вікна затулені. На підлозі в одній із кімнат стояв телефон. Лінія працювала. Квартиру використовували з однією метою: щоб із неї можна було телефонувати.
Клементе пояснив, що в нього не має бути мобільного. Маркус ніколи не залишав по собі слідів.
«Мене не існує», — сказав він собі, перш ніж набрати номер інформаційного бюро.
За хвилину ввічлива операторка дала йому адресу й телефон Раффаеле Альтьєрі, нападника, який заскочив його у квартирі Лари. Маркус поклав слухавку й набрав номер хлопця. Ніхто не відповів, тож він вирішив піти до нього й узяти реванш за нічний напад.
Незабаром чоловік стояв під зливою на розі Віа-Рубенс у респектабельному кварталі Паріолі й дивився на п’ятиповерхову будівлю.
Він увійшов до будинку через гараж. Квартира хлопця була на третьому поверсі. Маркус приклав вухо до дверей, щоб упевнитися, що там нікого нема. Зсередини звуків не було чутно. Маркус вирішив ризикнути: він мав дізнатися, хто на нього напав. Виламав замок і ввійшов.
Квартира, де він опинився, була велика. Меблі, дібрані зі смаком, вказували на заможність власника. Тут були антикварні дрібнички й цінні картини. Підлога з ясного мармуру, білі лаковані двері. Усе навколо не здавалося особливим чи таким, де мешкає хтось одержимий якоюсь манією.
Маркус роззирнувся навколо. Мав поквапитися, адже будь-якої миті сюди могли прийти.
Одну з кімнат використовували як тренажерну залу. Тут були лава для піднімання ваги, шведська стінка, доріжка та інше спортивне приладдя. Раффаеле Альтьєрі дбав про форму, і в цьому Маркус пересвідчився на власній шкурі.
Оглядаючи кухню, він дійшов висновку, що хлопець мешкає сам. У холодильнику були тільки нежирне молоко й енергетичні напої, на полицях — контейнери з вітамінами й пляшечки з біологічно активними добавками.
Третє приміщення теж промовисто свідчило про стиль життя хлопця. Тут стояло вузьке неприбране ліжко. Постільна білизна з кадрами із «Зоряних воєн». Над узголів’ям висіла афіша з Брюсом Лі, а на стінах — постери із зображеннями рок-груп і спортивних мотоциклів. На одній із полиць стояло портативне радіо, а в кутку лежала електрична гітара.
Здавалося, що це світ підлітка.
Маркус замислився, скільки років може бути Раффаеле. І знайшов відповідь, тільки-но ввійшов до четвертого приміщення.
Попід стіною стояли стілець і письмовий стіл. Оце й усі меблі. Над ними на стіні висів колаж із газетних статей. Папір був пожовклий, але можна було все прочитати. Вони надруковані дев’ятнадцять років тому.
Маркус підійшов, щоб їх розглянути. Статті впорядковано згідно з датами, зліва направо. У них ішлося про подвійне вбивство, жертвами якого стала мати Раффаеле, Валерія Альтьєрі, зі своїм коханцем.
Чоловік придивився до світлин під статтями, що виходили в тодішніх щоденних газетах і журналах. Для модних видань інформація про злочин була просто пліткою з життя вищого світу, подана з найменшими подробицями.
Валерія Альтьєрі була чарівна, елегантна й зіпсута жінка, що вела розкішне життя. Її чоловіком був Ґвідо Альтьєрі, багатий нахабний відомий адвокат, який часто їздив за кордон. Маркус побачив його на світлині з поховання дружини. Серйозний і холоднокровний, він дивився на труну, тримаючи за руку Раффаеле, якому тоді було три роки. Коханцем Валерії був відомий яхтсмен, переможець багатьох регат, жиголо, молодший від неї на кілька років.
Злочин спричинив багато галасу не лише тому, що стосувався відомих осіб, а й через спосіб, яким був скоєний. Убивці заскочили коханців у ліжку. Слідство визначило, що зловмисників було щонайменше двоє. Але не затримали нікого, не було й підозрюваних. Вони залишились невідомими.
За мить Маркус звернув увагу на подробицю, яка одразу не впала йому в око. Брутальне вбивство скоїли саме тут, у квартирі, де й досі мешкав уже двадцятидворічний Раффаеле.
Коли катували його матір, він спав у своєму ліжечку.
Убивці не помітили його або, можливо, вирішили помилувати. Однак наступного ранку дитина прокинулася й побачила два тіла, прошиті понад сімдесятьма ударами ножа. Маркус уявив, як хлопчик вибухнув плачем, побачивши те, чого не розумів. Щоб прийняти в себе коханця, Валерія відпустила охоронця, отже, про вбивство стало відомо після повернення Альтьєрі зі службової поїздки до Лондона.
Протягом цілих двох днів малюк був сам із двома трупами.
Маркусові годі було уявити більший кошмар. Щось виплило з глибин його пам’яті. Відчуття самотності й розпачу. Невідомо, коли він цього зазнав, але воно було в ньому. Його батьки вже померли, тож чоловік не міг поцікавитись, чого стосується цей спогад. Маркус не пам’ятав навіть почуття, з яким переживав їхню втрату. Але, певно, це була одна з нечисленних переваг амнезії.
Він поглянув на письмовий стіл. На ньому лежали різні папери. Маркус хотів сісти й спокійно їх проглянути, але не мав часу. Перебувати в цій квартирі далі було ризиковано. Отже, він обмежився квапливим перегортанням аркушів.
Поміж них були фотографії, копії поліційних свідчень, списки доказів і підозрюваних. Цих документів тут не мало бути. Разом із різноманітними записами й особистими роздумами Раффаеле, занотованими від руки, тут були також дані з приватних розмов і доповіді про слідство з детективної агенції.
— Раньєрі, — прошепотів Маркус, читаючи надруковане на візитівці прізвище.
Цієї ночі Раффаеле поцікавився в нього: «Тебе прислав Раньєрі? Можеш сказати цьому поганцеві, що в нас із ним покінчено». Про всяк випадок Маркус поклав візитівку в кишеню, а потім ще раз глянув на статті, що висіли на стіні. Хто знає, скільки грошей цей крутійкуватий приватний детектив зміг стягнути з хлопця, у якого була манія: знайти убивць матері. Вирізки з газет, свідчення та всі ті папери це доводили. Раффаеле хотів побачити обличчя катів, які знищили його дитинство. Маркус подумав, що дитяча уява може створити з повітря, пилу й сутінків чорну людину або сіроманця. Вони живуть у казках і стають реальністю тільки тоді, коли батьки потурають примхам своїх дітей. Однак завжди зникають і повертаються до похмурої країни, з якої прийшли.
Але вороги Раффаеле не зникли.