Маркус розмірковував, що позначають три червоні крапки в кінці листа, який став причиною візиту хлопця до квартири Лари.
«А символ? Ніхто не зауважив його», — сказав тоді Раффаеле.
Чоловік натрапив у паперах на документ прокуратури, який свідчив саме про це, однак справа була таємна. Цьому існувало пояснення: слідчі часто приховують від преси й громадськості деякі подробиці, щоб відфільтрувати фальшиві зізнання або віднадити фантазерів, а також щоб переконати злочинців, що в них немає доказів. Після вбивства Валерії Альтьєрі на місці злочину знайдено дещо важливе. Те, про що з певної причини поліція вирішила не розголошувати.
Маркус іще не знав, який зв’язок ця справа може мати з Єремією Смітом і зникненням Лари. Убивство скоїли дев’ятнадцять років тому, і навіть якби існували якісь докази, на котрі слідство не звернуло уваги, — вони втрачені назавжди.
Чоловік зиркнув на годинник: минуло вже двадцять хвилин, а він не хотів зустріти Раффаеле. Однак подумав, що варто принаймні зазирнути до спальні, де вбили Валерію. Хто знає, який тепер вигляд має кімната.
Увійшовши туди, він умить зрозумів, що помилявся.
Перше, що він побачив, була кров.
Блакитні простирадла на подружньому ліжку були нею просочені. Її було так багато, що на матраці й подушках залишилися контури обох тіл. Одне біля одного, розпачливо пригорнені в обіймах.
Кров з ліжка, мов лава, стекла на білий килим. Повільно в’їдаючись у нього, забарвила волокна в насичений червоний колір, який заперечував уже саму думку про смерть.
Стіни були забризкані кров’ю — краплі розпорошилися рівномірно. Блюзнірська гармонія, створена безумною ненавистю нападників.
Кров’ю було виведено напис на стіні над ліжком: EVIL. Англійською «зло».
Усе мало такий вигляд, наче вбивство скоєне хвилину тому. У Маркуса було враження, що він, відчинивши ці двері, перенісся в минуле.
«Це неможливо», — подумав чоловік.
Так само неможливим здавалося те, що приміщення збережене достоту так само, як того трагічного дня дев’ятнадцять років тому.
Існувало тільки одне пояснення. Як підтвердження цьому Маркус знайшов контейнери з фарбою та пензлями, що стояли біля стіни. У хлопця були фотографії, зняті поліціянтами (невідомо, як Раффаеле їх здобув), на них зафіксовано вигляд місця злочину. Складалося враження, що саме така картина розгорнулася на очах того, хто першим увійшов до спальні. Цим кимось був адвокат Ґвідо Альтьєрі, який повернувся додому спокійного березневого ранку.
Пізніше тут усе змінилося. Не лише через втручання поліції, що провадила слідство, але й когось, хто вичистив усе, намагаючись надати всьому звичайного вигляду, усунути сліди жахіття.
«Так роблять завжди, коли люди стикаються з насильницькою смертю, — думав Маркус. — Тіла виносять, кров висихає. На місці трагедії починають ходити люди, несвідомі того, що тут сталося. Життя повертає й відновлює простори, які в нього відібрали. Ніхто не хоче зберігати таких спогадів. Навіть я».
І все-таки Раффаеле Альтьєрі вирішив точно відтворити місце злочину, вдовольняючи дивну маніакальну потребу, і спорудив святилище жаху. Намагаючись закрити в ньому зло, він сам був там ув’язнений.
Тепер Маркус міг скористатися таким інсценуванням, щоб дійти певних висновків і пошукати аномалій, які допомогли б йому зрозуміти, що тут сталося. Він перехрестився й зайшов до спальні. Наблизившись до ліжка, яке скидалося на жертовний вівтар, Маркус збагнув, чому ця різанина мала бути справою щонайменше двох людей.
Жертви не могли втекти.
Він спробував уявити собі Валерію Альтьєрі та її коханця, яких убивці заскочили вві сні. Невідомо, чи кричала жінка, чи стрималася, аби не розбудити сина, який спав у сусідній кімнаті, і таким чином його врятувати.
У ногах ліжка, праворуч, на підлозі була калюжа крові, а ліворуч Маркус зауважив три маленькі круглі відтиски. Підійшов ближче й нахилився, щоб краще роздивитися. Вони утворювали правильний трикутник зі сторонами близько п’ятдесяти сантиметрів.
Це символ.
Розмірковуючи над його значенням, він підвів на мить погляд і побачив те, чого раніше не помічав: маленькі сліди босих стоп на килимі.
Маркус уявив трирічного Раффаеле, який уранці заглядає крадькома в кімнату, щоб зіткнутися з кошмаром, сенсу якого не міг зрозуміти. Як він біжить до ліжка, ступаючи по калюжах крові. Як відчайдушно трясе материну руку, намагаючись її розбудити. Маркус уявив його маленьке тільце на закривавлених простирадлах. Як він відчайдушно плакав годинами, аж урешті зіщулився біля трупа матері та, виснажений, заснув.
Перш ніж його знайшов батько, Раффаеле провів у цій квартирі два дні. І дві дуже довгі ночі, на самоті зі страхами, що охоплювали його в темряві.
Діти не мають потреби у спогадах, вони всього вчаться, забуваючи те, що було. Але цих сорока восьми годин було задосить, щоб назавжди вплинути на життя Раффаеле Альтьєрі.
Маркус закляк на місці. Він став дихати глибоко, злякавшись панічного нападу. Отже, у цьому полягає його талант? У викритті страшних послань зла? У вмінні дослухатися до голосів померлих? У безсилому спогляданні людських убивчих схильностей?
«Собаки не розрізняють кольорів».
Тільки зараз він зрозумів те, чого світ не знав про Раффаеле. Ця трирічна дитина й досі просила про порятунок.
9:04
«Знаєш, Джинджер, є речі, які ти повинна побачити на власні очі».
Давід повторював це щоразу, коли починалася дискусія на тему ризику, на який він наражався у своїй професії. Сандра ховалася за фотоапаратом, щоб не ставати віч-на-віч із насиллям, яке вона щоденно документувала. А для Давіда фотоапарат був лише знаряддям.
Це порівняння спало їй на думку, коли вона влаштовувала у ванній затемнену кімнату, як це робив Давід.
Щільно причинила двері й вікно і вкрутила над дзеркалом червону лампочку. Принесла з мансарди збільшувач і бачок для проявлення й фіксації негативів. Для подальшої обробки фото вирішила скористатися тазами для прання. З кухні принесла щипці, ножиці й черпак. Фотопапір і хімічні речовини, які вона мала, ще були придатні до вжитку.
«Лейка» була заряджена 35-міліметрівою плівкою типу 135. Сандра перемотала її та вийняла з апарата.
Те, що вона збиралася робити, вимагало цілковитої темряви. Надівши рукавички, вона дістала з касети хвостик плівки, ножицями його заокруглила, потім заправила до бачка. Влила підготовлений проявник і стала відміряти час. Повторила цю операцію із закріплювачем, потім обполоснула все під протічною водою, влила до бачка декілька крапель м’якого шампуню й урешті повісила плівку над ванною, щоб висохла.
Увімкнула таймер на своєму годиннику й сперлася спиною на кахельну стіну. Зітхнула. Це чекання в темряві було дратівливе. Вона ставила собі запитання, чому Давід знімав цим старим фотоапаратом. Щось їй підказувало, що це нічого не означає, це лише ілюзія, спричинена нездатністю змиритися з безглуздою смертю чоловіка.
Сандра воліла думати, що це просто нісенітниці в її голові.
Давід використовував «лейку» для проб. Попри те що фотографія була пристрастю й професією їх обох, вони не мали спільного фото. Іноді Сандра про це розмірковувала. Поки чоловік був живий, це не здавалося дивним. «Для нас це пусте», — повторювала вона собі. Коли живеш сьогоденням, минуле не потрібне. Сандрі не спадало на думку, що варто збирати свідчення, адже одного дня вони знадобляться, щоб жити. І з плином часу запас її спогадів меншав. Вони прожили разом так небагато як порівняти з тим, що їй залишилося до кінця життя. Що вона має зробити із цими днями? Чи коли-небудь знов відчує до когось те, що відчувала до Давідa?
Такі роздуми перервав сигнал таймера. Вона мала запалити червону лампочку. Передусім сягнула по плівку, яка висіла над ванною, та оглянула її на світлі.
Сандра побачила п’ять зображень, але не могла сказати, що на них. Узялася створювати фото. Підготувала три ємності: першу з проявником, другу з водним розчином оцтової кислоти для фіксації та третю із закріплювачем, також розчиненим у воді.