Роззирнулася: мав би існувати якийсь привід його появи тут. Це була просто покинута місцина, здавалося, геть нічим не примітна, принаймні на перший погляд.
То чому Давід сюди прийшов?
Їй треба мислити в іншому річищі, треба «спрямувати вогонь на іншу мету» — так говорив викладач на заняттях із кримінології.
Правда таїться в деталях.
І саме в них вона повинна шукати відповіді. Сандра зосередилась, як робила це на місцях злочинів, коли знімала. Їй слід «прочитати» це місце знизу і догори. Мислити від загального до подробиць. Для порівняння вона мала фото, зняте Давідом.
«Я мушу вивчити деталі, які є на знімку», — подумала Сандра. Це як із головоломкою, коли треба знайти всі відмінності між двома начебто ідентичними картинками.
Вона розпочала з нижньої межі фото, від підлоги, і рухалася метр за метром. Подивилася на те, що мала перед собою, а потім на стелю. Шукала якогось знаку, чогось, можливо, відтиснутого в цементі. Нічого такого не знайшла.
Пройшлася поміж тримальних колон. Зупинялася біля кожної. Деякі за ці п’ять місяців стали пошкодженими: їх вчасно не обтинькували, тому через вплив поганої погоди вони кришилися.
Діставшись до останньої колони, що височіла ліворуч поблизу парапету, Сандра зауважила, що вона має інакший вигляд, ніж на фото. Ішлося про дрібницю, яка могла, однак, мати значення. Тієї миті, коли Давід фотографував це місце, знизу колони була горизонтальна виїмка. Тепер її накрито.
Сандра нахилилася, щоб краще роздивитися. І дійсно, тут щось лежить. Під шаром гіпсокартону. Здавалося, його поклали так, аби сховати щось. Жінка відсунула той шматок накриття й заніміла.
У виїмці лежав Давідів цифровий диктофон. Той самий, якого вона не виявила в сумці, хоча він був у списку, складеному чоловіком.
Сандра підняла пристрій і дмухнула, щоб здути пил. Завдовжки близько десяти сантиметрів, тонкий, з карткою пам’яті. Ця модель замінила старі касетні диктофони. Придивившись до пристрою, Сандра відчула страх. Один Бог знає, що на ньому може бути. Цілком можливо, Давід приховав його в цьому місці та зазнімкував свою схованку. Потім повернувся, щоб забрати, і впав. Або записував саме тут, може, навіть у вечір своєї смерті. Міркуючи над цим, Сандра пригадала, що диктофон може вмикатися автоматично. Тільки-но пролунає шум, розпочинається запис.
Вона мала щось вирішити, не могла чекати довше. Сандра вагалася: а раптом те, що вона почує, назавжди позбавить її певності, що Давід став жертвою нещасного випадку? Така була ціна за інформацію: вона напевне вже ніколи не знатиме спокою. І намагатиметься з’ясувати правду, але зрештою може нічого не дізнатися.
Наважившись, вона натиснула кнопку й стала слухати.
Кашель, двічі. Мабуть, для того, щоб увімкнути запис. Потім Давідів голос, похмурий і далекий, затертий шурхотом, уривистий.
«…Були тільки ми… відтоді чекав».
Тон спокійний. Але Сандра, почувши його голос, була збентежена.
Вона вже привчила себе до думки, що ніколи не почує цього голосу. Боялася піддатися емоціям саме тієї миті, коли треба сконцентруватися. Примусила себе зберігати спокій, подумки проказавши, що слідство понад усе і вона має поводитися професійно.
«…Не існує… я мав би це передбачити… розчарування».
Думки були надто уривисті, щоб зрозуміти, у чому річ.
«…Я знаю про це… про все… увесь цей час… неможливо».
Сандра ніяк не могла зловити сенсу цих слів. А потім почула довший фрагмент:
«…Я довго шукав його та врешті знайшов».
Про що розмовляв Давід і з ким?
Вона подумала, що варто віддати цей запис для аналізу спеціалістові, який усунув би звукові перешкоди. То була єдина можливість. Вона вже хотіла вимкнути диктофон, аж тут почула інший голос.
«…Так, це я».
Вона затремтіла. Ось і підтвердження: Давід був не сам, тому вирішив записати цю розмову. Потім розпочався бурхливий обмін думками. Ситуація змінилася, до голосу її чоловіка вкрався страх.
«…Зачекайте… це неможливо… важко повірити… я… те, що можу… ні… ні… ні!»
Звуки боротьби: тіла на цементній підлозі.
«Чекай… Чекай!.. Чекай!»
А потім розпачливий крик, він поступово віддаляється, і за мить розчиняється серед тиші.
Диктофон випав з її долоні. Сандра сперлася на цемент обома руками. Живіт неначе скрутило. Її знудило. Раз, а тоді вдруге.
Її чоловіка вбили. Хтось його зіштовхнув.
Вона хотіла кричати. Хотіла втекти звідти. Воліла б ніколи не зустріти Давіда, нічого про нього не знати. Не закохатися в нього. То було щось страшне, незбагненне, але то була правда.
Вона почула кроки: хтось наближався.
Повернулася до диктофона. Звукозапис іще тривав. Здавалося, що вбивця знав, де схованка.
Кроки враз стихли.
Минуло кілька секунд, а потім знову пролунав голос. Той хтось уже не розмовляв. Співав.
15:00
Віа-делле-Комете була розташована далеко від центру. Щоб дістатися туди міським транспортом, Маркусові знадобилося чимало часу. Він вийшов на зупинці, від якої було вже близько. Решту двісті метрів ішов пішки. Навколо були пустки й промислові споруди. Житлові будинки утворили щось на кшталт архіпелагу бетонних островів. Між ними височіла цілком сучасна церква, далека від граційних святинь, які сторіччями прикрашали центр міста. На широких вулицях був пожвавлений рух, регульований на перехрестях світлофором.
Під дев’ятнадцятим номером стояла промислова споруда, що справляла враження покинутої. Маркус мав перевірити, що розташовано за адресою з папірця, на якому був трикутний символ, що його він знайшов в офісі Раньєрі. Але відразу він туди не пішов. Не хотів наражатися на небезпеку. З того боку вулиці — автозаправка з мийкою і баром. Там було багато клієнтів. Здавалося, ніхто не цікавився цією будівлею. Маркус неквапом підійшов до станції, вдаючи, що на когось чекає. Провів там близько півгодини, спостерігаючи, що відбувається навколо. Зрештою з’ясував, що до промислової споруди всім таки байдуже.
Перед фасадом був незаасфальтований майданчик. Злива перетворила його на грузьке багно, видно було колії від автомобільних коліс. «Певно, це зелене “субару” Раньєрі», — подумав Маркус, пригадавши, що в нього брудне авто.
Детектив був тут, а потім швидко повернувся в офіс, щоб знищити папірець з адресою. Урешті забрав щось із сейфа й поїхав.
Маркус пригадав, як поспішав Раньєрі. Так поводиться людина, яка чогось боїться. Що його так злякало?
Оминувши головні двері будівлі, Маркус вирішив пошукати інший вхід. Продерся крізь кущі, що оточували низьку споруду, яка мала вигляд прямокутного паралелепіпеда. Через опуклий дах із листового заліза вона скидалася на ангар. Маркус таки знайшов пожежний вихід. Мабуть, Раньєрі теж туди ввійшов, адже двері були прочинені. Приклавши трохи зусиль, він потягнув їх на себе й зрештою відчинив одне крило так, щоб мати змогу ввійти.
У величезний павільйон крізь запилені шибки ледь-ледь пробивалося сонячне світло. Там було майже порожньо, лише якісь промислові агрегати були складені в купу, а ще зі стелі звисало кілька шківів. Вода, що протікала з даху, збиралася в темні калюжі.
Маркус озирався навколо, від його кроків розходилась гучна луна. Углибині побачив залізні сходи, що вели на другий ярус, де розташовано невеличкий офіс. Чоловік підійшов до сходів і помітив, що на поручні немає пилу. Хтось квапливо його витирав, прагнучи, мабуть, усунути відбитки своїх пальців.
Якщо в цьому приміщенні й була прихована якась таємниця, то тільки там, нагорі.