Маркус пішов туди, обережно ступаючи сходами. На півдорозі йому вдарило в ніс. Цей запах не можна сплутати ні з чим. Раз відчувши, будь-хто міг розпізнати його всюди. Маркус не пам’ятав, де і коли вперше він йому трапився, але якась частина єства не забула той запах. У цьому полягають витівки амнезії. Мабуть, у Маркусовій пам’яті залишився також запах троянд або грудей матері. А цього разу він відчув сморід тіла, що розкладається.
Він затулив носа й рота рукавом плаща й подолав останні сходинки. Спинившись на вході, чоловік побачив два трупи поряд: один лежав навзнак, а другий закляк на животі, у позі рачки. В обох у головах зяяли отвори від куль. «Справжнісінька страта», — здалося Маркусові.
Розкладання тіл було прискорене вогнем. Хтось намагався підпалити їх за допомогою спирту або бензину, але полум’я обійняло тільки верхню частину, не торкнувшись решти. Невідомий просто влаштував так, щоб тіла неможливо було впізнати. Одна деталь вказувала на те, що ці особи були засуджені: бо навіщо було комусь завдавати собі клопоту й обрізати їм руки — як не через те, що вони були в поліційній базі?
Стримуючи нудоту, Маркус підійшов ближче, щоб краще роздивитися.
Руки було відрізано до зап’ясть. М’язову тканину пошматовано, але на кістках виднілися рівномірні подряпини — такі зазвичай залишає знаряддя із зубцями, наприклад невелика пила.
Маркус підняв штанину одного з трупів, оголивши литку. У цьому місці шкіра була не пошкоджена, тільки сиза, що наводило на думку про настання смерті неповний тиждень тому. Останки роздуті, але було помітно, що за життя чоловіки були огрядні — такі статури типові для тих, кому за п’ятдесят.
Невідомо, хто вони, і цілком може бути, що Маркус ніколи не дізнається. Однак він мав певний здогад: було таке враження, що перед ним убивці Валерії Альтьєрі та її коханця.
Треба було збагнути, хто вбив цих двох і чому тепер, коли після злочину минуло стільки років.
Раффаеле надіслали анонімне запрошення до квартири Лари, і так само Раньєрі покликали до цього ангару, про що свідчила записка, яку Маркус знайшов у його офісі.
Детектив застав тут двох чоловіків, яких, можливо, теж підступно заманили сюди та вбили.
Усе це просто не мало сенсу.
Раньєрі був тут кілька годин тому, а якщо ці двоє мертві вже тиждень, то навіщо йому було повертатися? Мабуть, для того щоб підпалити останки, або повідтинати руки, або проконтролювати ситуацію. Але з якого дива йому наражатися на такий великий ризик? Крім того, чому він наляканий? Чому втік і від кого?
«Ні, їх убив хтось інший, — подумав Маркус. — А якщо він не позбувся останків, то хотів, щоб їх знайшли».
Ці двоє навряд чи багато значили. Певно, просто виконавці. У Маркуса в голові майнула думка, що пані Альтьєрі вбили за чиїмсь дорученням — можливо, навіть кількох осіб. Але, попри те що він не відкидав цієї можливості, така версія йому не надто подобалася. До того ж ритуал, відправлений у спальні, давав підставу говорити про діяльність якоїсь секти. Таємної групи, здатної усунути будь-які стежки, що можуть до неї привести, вдавшись навіть до вбивства двох своїх членів.
Маркус відчував, що в цій справі діяли дві сторони, які боролися між собою. Одна намагалася з’ясувати правду, надсилаючи анонімні листи, друга хотіла зберегти в таємниці своє існування і свої цілі.
Єднальною ланкою між ними міг бути тільки Раньєрі.
Маркус був упевнений, що приватний детектив щось знає. А також переконаний, що нарешті знайде зв’язок між Єремією Смітом і зникненням Лари. Це було протиборство двох могутніх сил, а Маркус відчував, що втягнений у вир подій. Він хотів знати, яку роль йому відведено, але для цього варто зустрітися з Раньєрі.
Досить уже трупного смороду. Перш ніж вийти, Маркус хотів перехреститися, але не став. Найпевніше, ті двоє цього не заслуговували.
Раньєрі запросили до покинутої будівлі анонімним листом. Він поїхав туди того ранку й побачив трупи. Повернувся до офісу, щоб знищити лист, після чого поспіхом вийшов, забравши із собою щось із сейфа.
Маркус відчував, що бракує певного важливого елементу, який усе з’єднав би.
Знов розпочалася злива. Він вийшов з ангару й рушив через майданчик. Дивився під ноги, щоб не забруднити черевики, і зауважив те, чого не спостеріг раніше: на землі темна пляма, трохи далі — ще одна. Вони були схожі на ту, яку він бачив уранці на асфальті перед будівлею офісу Раньєрі, на місці, де стояло зелене «субару». Плями не змивалися дощем, отож це якась масна речовина — напевно, моторна олива.
Либонь, авто доволі довго стояло перед покинутою будівлею. Спочатку Маркусові здалося, що Раньєрі саме тут його подряпав і забруднив. Однак, придивившись, він не побачив навколо ані вибоїн, ані битого каміння, які могли б пошкодити машину. Це сталося раніше, у якомусь іншому місці.
Отже, де був Раньєрі, перш ніж приїхав сюди?
Маркус доторкнувся до шраму на скроні. У нього в голові пульсувало, він відчував, що йому загрожує черговий напад мігрені. Чоловік потребував болезаспокійливих і хотів їсти. Побачив, що до зупинки наближається автобус, і наддав ходу. Йому вдалося вскочити, він сів ззаду, поряд із літньою пані, що везла сумки з покупками та витріщилася на його опухлу щоку й ушкоджену губу, наслідки нападу Раффаеле Альтьєрі. Маркус цим не переймався — схрестив руки на грудях, простягнув ноги під переднє сидіння, заплющив очі, намагаючись не звертати уваги на молот, який бив йому в голові. Він запав у дрімоту. Навколишні голоси й шуми втримували його в стані напівсну, а головне — не допускали сновидінь. Скільки вже разів траплялося йому сідати в автобус або вагон метро й засинати? А потім їздити туди й сюди лініями, щоб відпочити і втекти від того сну, що постійно повертається: у ньому він умирав разом із Девоком.
Автобус їхав повільно й заколисував його. Маркусові здавалося, що він під опікою якоїсь невидимої сили. Почувався безпечно.
Чоловік розплющив очі аж тоді, коли вже впродовж кількох хвилин не відчував приємного погойдування, а пасажири занервували.
І справді: автобус зупинився. Дехто голосно нарікав, що вони марнують час у заторі. Маркус виглянув у вікно, намагаючись зрозуміти, де він. Упізнав однакові будинки вздовж вулиці. Він підвівся й став пробиратися вперед. Водій не заглушив двигуна, але сидів зі схрещеними на грудях руками.
— Що сталося? — поцікавився Маркус.
— Дорожньо-транспортна пригода, — відповів водій без подробиць. — Боюся, доведеться почекати певний час, перш ніж ми рушимо.
Маркус поглянув на авто, що стояли попереду. Вони проїздили один по одному узбіччям, оминаючи місце пригоди. Здається, зіткнулися кілька автомобілів.
Автобус рухався ривками. Коли врешті дійшла їхня черга, поліціянт жезлом дав знак, щоб вони квапилися. Водій рушив на вузьку ділянку. Маркус стояв біля нього, коли вони проминали гору погнутих і обгорілих блях. Пожежники гасили вогонь.
За фрагментом капота, який полум’я не знищило, Маркус упізнав зелене «субару» Раньєрі. Тіло водія, що лежало всередині, було прикрите простирадлом.
Маркус зрозумів, звідки взялися масні плями під машиною детектива. Він помилився: вони не стосувалися якогось місця, де Раньєрі побував раніше й подряпав автомобіль. То витікала рідина з гальмівної системи, яку хтось пошкодив.
Зіткнення не могло бути звичайним нещасним випадком.
17:07
Пісня лунала для неї. Це було чітке послання: «Забудь і не розслідуй, так буде краще для тебе»… Або навпаки: «Приїдь і спробуй мене знайти».
Вода стікала по її потилиці. Сандра не рухаючись стояла під душем, із заплющеними очима, обіпершись руками на кахлі. У її голові лунала мелодія «Cheek to Cheek», у яку вклинилися останні Давідові слова, записані на диктофон: «Чекай! Чекай! Чекай!»
Вона вирішила, що не плакатиме аж до завершення цієї історії. Боялася, але дала собі слово, що не відступить. Тепер уже точно.
Хтось був причетний до смерті її чоловіка.
У змученому серці Сандри це відкриття мало не переродилося в ілюзію, що вона, можливо, здатна змінити незворотне. Думка про те, що їй до снаги хоча б щось удіяти, аби принаймні частково виправити цю абсурдну й несправедливу втрату, дуже тішила жінку.