— Коли повідомили про зникнення? — спитав Маркус.
— Наступного вечора. Однокурсниці не бачили її в університеті й телефонували до неї протягом дня, але щоразу вмикався автовідповідач. Близько восьмої постукали у її двері, однак вона не відповіла.
— І що про це думає поліція?
— У день зникнення Лара зняла з рахунку чотириста євро, щоб сплатити за оренду кімнати, але адміністратор не отримав грошей. За словами її матері, з шафи зникло щось із одягу та рюкзак. Також пропав мобільний. Ось чому поліція припускає, що дівчина зникла з власної волі.
— Гадаю, їм це вигідно.
— Знаєш, як розслідують такі справи? Якщо немає жодної причини, яка змусила б побоюватися найгіршого, вони швидко припиняють пошуки. І чекають.
«Можливо, десь є труп», — подумав Маркус.
— Дівчина жила спокійно, більшість часу проводила в університеті, постійно перебувала в колі друзів, — провадив далі Клементе.
— А що думають її подруги?
— Що Лара не була тією, кому могло раптом щось стрілити в голову. Хоча останнім часом вона змінилася, здавалася втомленою та неуважною.
— Ніяких залицяльників, флірту?
— За списками викликів не видно, що вона телефонувала комусь невідомому, і ніхто не казав про нареченого.
— Може, через інтернет?
— Вона підключалася з бібліотеки свого факультету або з інтернет-кафе біля станції. Підозрілих листів у пошті немає.
Цієї миті прочинилися скляні двері кафе, увійшов клієнт. Залою пролинув вітерець. Усіх це роздратувало — крім замисленого Маркуса.
— Лара повертається додому, як і щовечора, — сказав він за хвилину. — Вона засмучена, це триває деякий час. Її останній контакт зі світом відбувається о десятій дев’ятнадцять, коли вона вимикає телефон, який потім зникає з нею й більше не вмикається. Ми нічого не знаємо про те, що сталося відтоді. Щезли одяг, гроші та рюкзак, тому поліція припускає зникнення з власної волі… Вона пішла з будинку, і все. Можливо, сама, можливо, з кимось. Її ніхто не бачив. — Маркус подивився на Клементе. — Що змушує нас думати, ніби з нею сталося щось погане? І чому думати про це повинні ми?
Погляд Клементе був промовистий. Отже, це ключовий момент справи. Аномалія, адже вони застрягли саме на цьому. Незначні відхилення від норми. Неузгодженість у логічній послідовності поліційного розслідування. У цих крихітних суперечностях сховано ключ до якоїсь іншої, неможливої правди. Їхня справа розпочинається саме тут.
— Лара взагалі не виходила з будинку, Маркусе. Двері до її квартири були замкнені зсередини.
Клементе й Маркус приїхали на місце. Будівля була розташована на Віа-деї-Коронарі, за кілька кроків від П’яцца-Сан-Сальваторе-ін-Лауро з невеличкою церквою XVI століття. Вони ввійшли до приміщення на першому поверсі. Ніхто їх не помітив.
Тільки-но вони потрапили до Лариної оселі, Маркус став роззиратися. Йому одразу впав в око вибитий замок. Щоб увійти до приміщення, поліція мусила вибити двері; офіцери не помітили незначної деталі — ланцюжка, що причиняв оселю зсередини, а тепер він, вирваний, звисав з одвірка.
Двоповерхове помешкання мало площу щонайбільше шістдесят метрів. На першому поверсі розташована кухня. Біля стіни стояла шафа з робочою поверхнею та електрична плита, над якою висіли полиці. Поряд холодильник, увішаний кольоровими магнітами, на ньому стояв горщик із засохлим цикламеном. У приміщенні також були стіл і чотири стільці, на столі — таця із чашками й чайником. Перед телевізором кутом стояли дві канапи. На пофарбованих у зелене стінах висіли не картини або постери, а проекти відомих у всьому світі будівель. Вікно, як і решта в оселі, було заґратоване й виходило на внутрішнє подвір’я. Ніхто не міг через нього пролізти.
Маркус намагався не пропустити жодної деталі. Він мовчки перехрестився. Клементе зробив те саме. І Маркус заходився нишпорити кімнатою. Чоловік не просто роздивлявся все навколо. Він торкався речей, проводив по поверхнях долонею, немовби шукав у них залишки енергії, натяк на радіосигнал. Ніби речі могли спілкуватися з ним, могли повідомити його про щось, відкрити те, що знали й бачили. Подібно до лозохода, який слухає голоси схованих у надрах підземних вод, Маркус досліджував глибоке мовчання неживих речей.
Клементе спостерігав за ним, стоячи поряд, щоб не заважати. Він не помітив у ньому вагань: Маркус здавався сповненим енергії й зосередженим. Це було важливе випробування для них обох. Маркус мав довести самому собі, що може взятися за завдання, до якого його готували.
Клементе хотів переконатися, що не помилився, сподіваючись на повернення його здібностей. Він побачив, що Маркус рушив у глиб кімнати, до дверей, за якими була невелика ванна кімната, облицьована білим кахлем і освітлена неоновою лампою. Душова кабіна розташована між раковиною та унітазом. Поряд пральна машина й шафка для щіток та мийних засобів. На дверях у ванній кімнаті висів календар.
Маркус розвернувся й пішов ліворуч, до сходів, що вели на другий поверх. Долаючи по три щаблі за раз, він дістався нагору й опинився на майданчику перед дверима до двох спалень.
Одна з кімнат чекала на нову мешканку. Там були тільки нічим не покритий матрац, крісло й комод.
Друга — спальня Лари.
Жалюзі були підняті. У дальньому кутку стояв стіл із комп’ютером, на стінах — книжкові полиці. Маркус підійшов ближче й провів пальцями по корінцях книжок з архітектури. Потім торкнувся до теки з незавершеним проектом мосту. Узяв пальцями один з олівців, що стояли в склянці, і понюхав, тоді вчинив так само з гумкою, відчувши надзвичайне задоволення — так пахне тільки канцелярське приладдя.
Ті запахи належали до світу Лари, там вона почувалася щасливою. Її маленьке королівство.
Маркус відчинив шафу й розсунув вішаки з одягом, кілька з яких були вільні. На нижній полиці стояли черевики: дві пари спортивних і одна вечірня для особливих випадків. Але поряд було місце для четвертої пари, якої не вистачало.
Ліжко було трохи ширше за односпальне. Поміж подушок лежав плюшевий ведмедик. Він був свідком Лариного життя від часу, коли вона була дитиною. А тепер залишився сам.
На нічному столику стояла фотографія Лари з батьками й металева скринька, а в ній — перстень із невеличким сапфіром, бурштиновий браслет і деякі інші прикраси. Маркус придивився до знімка. Він упізнав його: це фото було серед тих, що Клементе показав йому в кафе «Делла Паче». На шиї в Лари був золотий ланцюжок із хрестиком, але в скриньці з прикрасами чоловік його не знайшов.
Клементе чекав на Маркуса внизу й звернувся до нього, коли той став спускатися:
— То що?
Маркус завмер на місці.
— Її могли викрасти.
Він зрозумів це, коли вимовив уголос.
— Чому ти так думаєш?
— Надто все впорядковано. Схоже, що відсутній одяг і мобільний, який не можуть знайти, — це просто інсценування. Але той, хто це скоїв, не врахував ланцюжка, що на нього двері були замкнені зсередини.
— Але як у такому разі… — став запитувати Клементе.
— Дійдемо й до того, — урвав його Маркус і спустився зі сходів, прагнучи зосередитися на тому, що тут сталось.
Його розум працював страшенно швидко. Фрагменти мозаїки складалися перед його очима в цілісний образ: у Лари був гість.
Клементе розумів, що відбувається. Маркус став ототожнювати себе з таємничим незнайомцем. Це був його талант.
Бачити те, що бачив злодій.
— Він прийшов сюди, коли Лари не було. Сів на її канапі, перевірив, чи м’яке ліжко, попорпався в речах. Подивився фото, привласнив її спогади. Тримав у руках її зубну щітку, нюхав одяг, шукаючи запах Лари. Випив зі склянки, яку вона залишила в мийці, щоб пізніше помити.
— Я не встигаю за тобою…
— Він рухався впевнено. Він усе знав про Лару, знав її розклад, звички.
— І все-таки тут немає нічого, що дає привід думати про викрадення. Ніяких слідів сварки, ніхто в будинку не чув криків, ніхто не волав про допомогу. Як ти це поясниш?
— Він викрав її, поки вона спала.
Клементе хотів щось сказати, але Маркус випередив: