Чи це можливо, щоб серед фото Давіда не було нічого, що відсилало б до цього місця?
Сандра подумала про два останні фото, які залишилися нерозшифрованими. Відклала темне й зосередилася на другому: Давід із голим торсом стоїть перед дзеркалом. Однією рукою фотографує себе, а другою вітає когось. Могло здатися, що він пустує, але через його серйозну міну у фото не було нічого смішного.
Жінка припинила фотографувати й поглянула на мобільний. Телефон і фотоапарат в одному. «Ні, це неможливо», — подумала вона. Рішення було на відстані руки, а вона його не помітила. Сандра сягнула до сумки за аркушем із номером мобільного:
0039 328 39 56 7 XXX
Давід не підносив руки у вітальному жесті, він пальцями показував їй цифри, яких бракувало на роздруківці. Сандра набрала номер, вставляючи замість іксів три п’ятірки. Зачекала.
Небо надворі знов затягли хмари. Крізь вітражі всередину проникало бліде світло, що осявало наву, висвітлюючи всі закутки.
Сандра почула сигнал, який свідчив про те, що номер не зайнятий. За хвилину до її вух луною донісся звук іншого мобільного.
Це не випадковість. Він тут. Стежить за нею.
Після трьох довгих гудків усе стихло. Сандра повернулася до головного вівтаря, щоб перевірити, чи монашка ще там, але її вже не було. Жінка озирнулася, сподіваючись, що когось помітить. Але вона була сама. Сандра зрозуміла, що вона в небезпеці, за мить перед тим, коли куля зі свистом прорізала повітря над її головою та влучила в стіну. Хтось стріляв зі зброї з глушником. Сандра присіла й вийняла з кобури пістолет. Вона вся була напружена, а серце шалено калатало. Друга куля просвистіла за декілька метрів від неї. Жінка не знала, звідки стріляють, але була певна, що не зможе влучити в нападника. А його не видно, тож він мерщій змінить місце, щоб прицілитися краще.
Тому вона мусила втекти звідти якнайшвидше.
Сандра, лишаючись стояти навпочіпки, як їх і вчили в академії, обернулася і обдивилася головну наву, далі цілячись із пістолета. За кілька метрів від місця, де стояла, побачила вихід. Щоб туди дістатися, мала сховатися за колонами, що височіли уздовж нави.
Вона припустилася помилки, довірившись листівці. Як можна бути такою легковажною, маючи справу з убивцею Давіда, який увесь час снував навколо неї?
Сандра дала собі десять секунд, щоб дістатися виходу. Стала рахувати й рушила. Раз — жодного пострілу. Два — пробігла кілька метрів. Три — на якусь хвилю її осяяло слабке світло з вітража. Чотири — знов опинилася в тіні. П’ять — ще кілька кроків, але треба рухатися швидше. Шість, сім — відчула, що хтось хапає її за плечі й тягне до однієї з каплиць. Вісім, дев’ять, десять — несподівана сила стримала її; вона не передбачила цього й не змогла вирватися. Одинадцять, дванадцять, тринадцять — вона боролася й намагалася звільнитися із цих обіймів. Чотирнадцять — рвонулася, але пістолет вислизнув із її руки. Розпачливо спробувала побігти, але втратила рівновагу. П’ятнадцять — якимось шостим почуттям вона зрозуміла, що за хвилину вдариться головою об мармурову підлогу, і відчула біль. Простягнула руки, щоб пом’якшити падіння, але це не допомогло. Могла тільки відвернути голову, щоб упасти боком. Впала вилицею на зимний мармур, який одразу нагрівся, і її прошив біль, схожий на електричний струс. Шістнадцять — її очі були розплющені, але вона повільно втрачала свідомість, водночас розуміючи, що з нею сталося; дивне відчуття. Сімнадцять — хтось схопив її за плечі.
Вона припинила рахувати й поринула в темряву.
9:00
Спочатку в’язниця Реджина-Коелі була монастирем. Його заснували в другій половині XVII століття. Його переустаткували в карний заклад 1881 року, хоча зберегли назву на честь Пресвятої Діви.
У будівлі могло розміститися близько дев’ятисот в’язнів, утримуваних у різних відділеннях, залежно від скоєних злочинів. У восьмому відділенні перебували в’язні, що належали до так званих пограничних випадків: люди, які мали впродовж років нормальне життя, працюючи, приятелюючи, інколи створюючи родину, а потім без зрозумілої причини скоювали брутальний злочин. Вони не мали типових проявів розумових хвороб, а єдиною аномалією в їхній поведінці був злочин. Поки вони чекали висновку суду щодо їхніх розумових здібностей, до них ставилися геть інакше, ніж до решти в’язничних мешканців.
Уже понад рік восьмий відділ був домом Ніколи Кости, тобто Фігаро.
Пройшовши звичайний контроль, Маркус минув вхідну браму й рушив довгим коридором, що був перегороджений кількома ґратами й поступово вів до серця в’язниці. Це чимсь скидалося на сходження до пекла.
Для візиту він спеціально вдягнувся у вбрання священика. Маркус не звик ані до білого комірця, що утискав йому шию, ані до сутани, що розвівалася при кожному кроці.
Дізнавшись кілька годин тому, що вбивця перебуває за ґратами, він разом із Клементе вигадав цей викрутас, щоб зустрітися зі злочинцем. Нікола Коста чекав, поки суддя вирішить, де він повинен відбувати покарання: у в’язниці чи в психіатричній лікарні. А тим часом злодій ступив на шлях змін і спокути. Щоранку вартові водили його до в’язничної каплиці, де він сповідався й самотньо слухав месу. Однак того дня капелана терміново викликали до курії. Мав минути якийсь час, перш ніж він зрозуміє, що це помилка. Клементе організував усе разом із перепусткою й дорученням, щоб Маркус замінив відсутнього капелана. Завдяки цьому він і зайшов до Реджина-Коелі без перешкод.
Певна річ, це загрожувало викриттям їхніх секретних дій, але малюнок, знайдений на горищі вілли Єремії Сміта, напевно, свідчив про якусь іншу правду. Вони припустили, що справу Фігаро не закрито. Маркус прийшов сюди, щоб у цьому переконатися.
Проминувши довгий кам’яний коридор, він зайшов у восьмикутний високий зал, над яким були розташовані три поверхи камер. Усі балкони були заґратовані аж до стелі, щоб в’язні не могли накласти на себе руки, кинувшись униз.
Вартовий ввів Маркусa до маленької каплиці й залишив самого, щоб він міг приготуватися до меси. Одним зі священицьких обов’язків було щоденне її відправлення, але Маркус належав до тих, хто виконував особливу місію й тому не повинен був цього робити, позаяк дістав спеціальний дозвіл. Після подій у Празі він відправив декілька мес під керівництвом Клементе, щоб усе пригадати.
У нього не було можливості вивчити справу цієї людини, її психологічний портрет. Але визначення «пограничні випадки» належним чином ілюструвало думку, що йдеться про якийсь тонкий бар’єр, який відділяє людей від зла. Інколи цей бар’єр був еластичний і дозволяв короткі «вилазки» на темний бік, завжди залишаючи можливість повернення. Але в разі певного різкого подолання бар’єр розпадався, назавжди відчиняючи небезпечний прохід — деякі індивіди могли ходити ним туди й назад. Вони могли справляти враження цілком нормальних, але, щойно ступали на інший бік, перетворювалися на непередбачуваних бестій.
На думку психіатрів, Нікола Коста належав до цієї хиткої категорії.
Маркус готував вівтар, стоячи спиною до порожнього приділу. Раптом він почув дзеленчання наручників і зрозумів, що йде в’язень.
Коста ввійшов несмілим кроком до каплиці в супроводі вартових. Був одягнений у джинси й білу сорочку, застебнуту під шию. Чисто поголений, лисий, якщо не враховувати декількох пасом, які надавали йому дивного вигляду. Але кожного, хто на нього дивився, вражала заяча губа, через яку його рот був постійно викривлений у зловісній посмішці.
В’язень доплентався до однієї з лав. Вартові допомогли йому сісти, підтримуючи за плечі, а потім вийшли з каплиці. Вони повинні були стежити за ним під дверима, щоб не порушувати релігійного настрою.