Маркус зачекав хвилину, потім відвернувся й побачив здивування в очах Фігаро.
— Де капелан? — занепокоєно спитав в’язень.
— Він погано почувається.
Коста кивнув і замовк. Тримав у руках чотки й бурмотів якусь молитву. Час від часу він сягав до кишені сорочки по хусточку, щоб витерти слину, яка стікала з його вуст.
— Чи хочеш ти сповідатися перед месою? — спитав Маркус.
— З тим священиком я йшов чимось на кшталт духовного шляху. Я говорив йому про мій смуток, про сумніви, а він відповідав словами Євангелія. Може, мені зачекати, поки він повернеться?
«Лагідний як ягня, — подумав Маркус. — А може, просто добрий актор».
— Вибач, я думав, що ти захочеш, — сказав він, відвертаючись до нього спиною.
— Чого? — спитав спантеличений Коста.
— Сповідуватися в гріхах.
Ці слова його роздратували.
— Що коїться? Я не розумію.
— Нічого, сиди тихенько.
Коста, здавалося, заспокоївся й знову став молитися. Маркус одяг столу, щоб розпочати месу.
— Я припускаю, що такі, як ти, не оплакують своїх жертв. Але при твоїй зовнішності це було б гротесково.
Ці слова впали на Косту як удар кулаком, але він опанував себе.
— Я думав, священики ввічливі люди, — відповів він.
Маркус підійшов до нього й нахилився так, що його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від обличчя злочинця.
— Я знаю, що ти вчинив, — прошепотів Маркус.
Обличчя Кости затужавіло, в очах з’явився зимний блиск.
— Я визнав свої злочини й ладен за них заплатити. Знаю, що скоїв, і не сподіваюся вшанування. Але я очікую принаймні дрібку поваги.
— Так, — визнав єхидно Маркус, — ти розповів із подробицями про напади й про те, як ти вбив Джорджію Ноні. — Він сказав це так, немовби не надавав великої ваги цьому доказу, якого зазвичай було задосить для розкриття справи. — Але жодна із жертв, на яких ти напав ще перед скоєнням цього злочину, не змогла тебе описати.
— Я був у лижній шапці. — Коста відчув, що має підкреслити свою провину. — Але потім мене впізнав брат Джорджії Ноні.
— Він упізнав тільки голос, — зауважив Маркус.
— Сказав, що нападник розмовляв нерозбірливо.
— Він був шокований.
— Неправда, це було через мою… — не докінчив думки Коста.
Маркус притиснув його.
— Що твою? Ти маєш на увазі заячу губу?
— Так, — промовив в’язень неохоче. Напевно не любив, коли хтось говорив про його недолік так грубо й образливо.
— Завжди та сама історія, еге ж, Ніколо? Ти не змінився від часів, коли був дитиною. Як тебе називали в школі? Вигадали тобі прізвисько?
Коста, поворушившись на лаві, видав відголос, схожий на сміх.
— Заячий Рот, — сказав він і посміхнувся. — Нічого оригінального, а могли й напружитися.
— Ти маєш рацію, Фігаро пасує більше, — ствердив провокативно Маркус.
Коста був схвильований, знову витер хусточкою рот.
— Чого ти від мене хочеш?
— Я не відпущу тобі гріхів, Косто, твоїх неправдивих гріхів.
— Я хочу звідси вийти.
Злочинець відвернувся, щоб покликати вартових.
Але Маркус знову нахилився над ним, поклав руку на його плече й подивився просто в очі.
— Якщо тебе завжди сприймають як потвору, легко до того звикнути. З часом ти розумієш, що то єдине, завдяки чому ти стаєш кимось особливим. Твоє обличчя є в газетах. Коли сидиш у судовому залі, люди до тебе придивляються. Одна річ — не подобатися нікому, а друга — зробити так, щоб тебе боялися. Ти призвичаївся до байдужості й презирства, а тепер люди мусять тебе помічати. Не відвертаються, бо відчувають потребу дивитися на те, чого найбільше бояться. Проте не тебе, а того, що могли б стати такими, як ти. І що довше вони дивляться, то більше почуваються іншими. Завдяки тобі вони можуть почуватися кращими. З іншого боку, саме для того існують чудовиська.
Маркус вийняв із кишені сутани малюнок, знайдений на горищі. Розклав його обережно на лаві й показав Кості. Хлопчик і дівчинка — усміхнені поміж квітів і дерев. Вона в сукенці, заплямованій кров’ю, а він із ножицями в руках.
— Хто це намалював? — спитав в’язень.
— Справжній Фігаро.
— То це я.
— Ні, ти фантазер. Ти зізнався тільки для того, щоб надати сенс своєму безглуздому існуванню. Ти був у цьому чудовий, добре все вигадав. Чудовий і задум релігійного шляху, завдяки йому ти більш переконливий. Я думаю також, що поліціянтам зручно було закрити гучну справу: три напади на жінок, одну вбито, винного бракує.
— Тоді чим ти поясниш те, що від часу, коли мене ув’язнили, більше не було жертв? — спитав Коста, переконаний, що це ключовий аргумент, який доводить його провину.
Маркус сподівався цього запитання.
— Минув ледве рік, але це тільки питання часу, коли він скоїть новий напад. Наразі йому зручно, що ти тут сидиш. Я ладен закластися, він теж подумав про те, щоб припинити це робити, але довго не витримає.
Коста підвів голову й став озиратися навкруги, немовби щось не давало йому спокою.
— Я не знаю, ані хто ти, священику, ані по що ти сьогодні сюди прийшов, але ніхто тобі не повірить.
— Зізнайся, що тобі бракує відваги стати справжнім чудовиськом. Ти використовуєш заслуги когось іншого.
Здавалося, що за мить Кості урветься терпець.
— Звідки ти знаєш? Чому я не можу бути хлопцем із цієї картинки?
Маркус сунув малюнок йому під ніс.
— Подивися на його посмішку, і ти зрозумієш.
Нікола Коста поглянув на малюнок і побачив, що на обличчі хлопця немає жодної вади.
— Це ні про що не свідчить, — сказав він ледь чутно.
— Я знаю, — відказав Маркус. — Але мені цього досить.
10:04
Вона прокинулася від сильного болю в правій вилиці. З острахом повільно розплющила очі. Вона лежала в ліжку, на м’якій червоній стебнованій ковдрі. Кімната з меблями від «Ikea» і вікном, затуленим жалюзі. Мабуть, був день, бо досередини проникало світло.
Вона не була зв’язана, хоча боялася цього. Вдягнена у джинси й куртку з каптуром, але хтось зняв із неї кросівки.
Побачила двері в кімнату. Вони були причинені. «Ввічливо», — визнала вона. Причинили, щоб їй не заважати.
Передусім помацала стегно, шукаючи пістолета, однак кобура була порожня.
Спробувала сісти, але їй запаморочилося в голові. Упала на ковдру й стала вдивлятися в стелю, поки все навколо неї не припинило кружляти.
«Я мушу звідси вийти», — подумала вона.
Перемістила ноги на край ліжка, опустила одну, потім другу, відтак торкнулася пальцями підлоги. Коли була вже певна, що сперлася обома ногами, спробувала спертися на руки, щоб підвестися. Мала розплющити очі, щоб не втратити рівноваги.
Підвелася й спромоглася сісти, після чого, обпершись на тумбу, стала. Але це тривало недовго. Відчула, як згинаються коліна, немовби на неї напирала невидима хвиля. Намагалася їй протистояти, але марно. Заплющила очі й уже мала впасти, коли хтось підхопив її ззаду й поклав на ліжко.
— Ще зарано, — почула вона чоловічий голос.
Сандра вчепилася за міцні плечі. Хоч би хто це був, він приємно пахнув. Тепер вона знов лежала на спині, головою на подушці.
— Я хочу звідси вийти, — пробурмотіла жінка.
— Ти не готова. Коли ти востаннє їла?
Сандра відвернулася. Не могла широко розплющити очей, але побачила в півтемряві чоловіка. Біляве волосся з попелястим відтінком сягало плечей, делікатні, але мужні риси обличчя. Була певна, що в нього зелені очі, бо відсвічували, наче в кота. Хотіла поцікавитися, чи, може, він ангел, але з жалем упізнала клятий хлопчакуватий голос і німецький акцент.
— Шалбер, — застогнала вона розчаровано.
— Вибач, що не зміг тебе втримати й ти послизнулася, — промовив він, посміхаючись.
— Дідько, отже, це ти був у храмі!
— Я намагався тобі сказати, але ти люто билася.
— Я билася? — Злість примусила Сандру забути про біль.