Цей стан тривав аж до пострілів у каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта.
Вона думала, що помре. А потім стіна зникла. Сандра зрозуміла, що прагне жити. І через це почувалася винною. Протягом п’яти місяців вона наче й не жила: час минав, а вона застигла. Однак тепер Сандра замислилася, до якої міри дружина повинна зберігати вірність своєму чоловікові. Чи це нормально, що вона так хоче жити, хоча Давіда вже немає? Чи можна визнати це за зраду? Жінка розуміла, що думає про щось дивне. Але зараз вона вперше віддалилася від Давіда.
Ці роздуми урвав Шалберів голос:
— Дуже цікаво.
Вони були в готельному номері Сандри. Агент Інтерполу сидів на ліжку, роздивляючись фото, зняті на «лейку».
— Лише чотири? Більше не було?
Сандра вирішила не показувати йому фотографію священика зі шрамом на скроні. Однак Шалбер був поліціянт, а вона знала, як вони розмірковують. Завжди сумніваються.
«Пенітенціарії роблять добру справу, але їхня діяльність нелегальна. Вони не знають ані меж, ані правил», — сказав він. Тому для Шалбера те, що робила ця людина, було неприпустиме.
У поліційній академії жінку навчали, що всі винні, поки немає доказів їхньої невинності. Не можна вірити нікому. Під час допиту гарний поліціянт мусить брати під сумнів кожне слово підозрюваного.
Одного разу вона допитувала чоловіка, який знайшов у рівчаку труп жінки. Було зрозуміло, що він не має нічого спільного з її смертю, адже просто викликав поліцію. Сандра, однак, засипала його запитаннями. Наказувала йому повторювати відповіді, вдаючи, що чогось не розуміє, хотіла спіймати його на брехні. Нещасний терпів, наївно думаючи, що це допоможе знайти вбивцю. Не розумів, що він, якщо його зізнання будуть незв’язні, сяде за ґрати.
«Я знаю, що ти задумав, Шалбере, — подумала Сандра. — І не дозволю тобі цього зробити. Принаймні поки не впевнюся, що тобі можна довіряти».
— Лише чотири, — підтвердила вона.
Агент довго дивився на неї, сподіваючись, що Сандра скаже щось іще. Однак вона витримала його погляд. Відтак Шалбер повернувся до фото. Жінка думала, що він дасть їй спокій, але марно.
— Ти сказала, що вчора ввечері зустріла одного з них. Звідки ти знала, що це він, адже ніколи його не бачила?
Сандра усвідомила, що припустилася помилки. Проговорилася, коли вони були у квартирі Інтерполу.
— Я пішла до храму Сан-Луїджі-деї-Франчезі, щоб порівняти фото, зняте Давідом, з картиною Караваджо.
— Ти вже мені про це казала.
— Там був якийсь чоловік, я його не знаю. Він мене впізнав, але хотів одразу піти, — збрехала Сандра. — Я рушила за ним, погрожуючи пістолетом, і він сказав, що є священиком.
— Кажеш, він знав, хто ти?
— Я зрозуміла, що він мене знає, хоча й гадки не мала звідки.
Шалбер кивнув:
— Ясно.
Сандра могла б закластися, що він їй не повірив, але поки що воліла забути про це. Хай там як, справи йшли добре — якби було інакше, Шалбер піддав би її подальшим допитам. Жінка спробувала змінити тему:
— Як ти гадаєш, що може значити це темне фото?
— Не знаю. Наразі воно ні про що мені не говорить, — відповів Шалбер, ніби пробуджуючись від задуми, і віддав їй фото. — Фігаро затриманий, але якщо пенітенціарії цікавляться цією справою, то мають привід.
— Що ти думаєш робити? — спитала Сандра.
— Нападник став убивцею, його остання жертва мертва.
— Ти хочеш розпочати з неї?
— З брата. Він був там під час її смерті.
— Лікарі були переконані, що я знову стану ходити.
Федеріко Ноні сидів, зронивши погляд і поклавши руки на стегна. Він давно не голився й мав довге волосся. Під зеленою майкою ще можна було бачити м’язи спортсмена, але крізь холоші штанів було видно його худі нерухомі ноги, сперті на підніжку інвалідного візка. Він був узутий у кросівки «Nike» із чистими підошвами.
Придивляючись до нього, Сандра нотувала в пам’яті ці подробиці. У тих кросівках крилася історія його трагедії. Вони здавалися новими, але важко було сказати, як давно кросівки куплені.
Кілька хвилин тому вони з’явилися разом із Шалбером перед дверима будиночка із садом у кварталі Нуово-Саларіо. Натиснули на кнопку дзвінка й дуже довго чекали, поки хтось їм відчинить. Федеріко Ноні жив як відлюдник у власному домі й не хотів нікого бачити. Щоб увійти, Шалбер показав йому поліційний значок Сандри й назвався інспектором. Сандра не схвалювала методів, які він застосовував: її дратували зухвалість і те, що він використовував людей для власних цілей.
У квартирі Федеріко панував безлад. Повітря було застояне, вікна не відчиняли невідомо скільки. Меблі поставлені так, щоб між ними міг проїхати інвалідний візок. На підлозі видно було залишені від коліщаток сліди.
Сандра й Шалбер сіли на диван, Федеріко підкотив візок і став навпроти них. За його спиною були сходи, що вели нагору, де вбили Джорджію Ноні. Але її брат, очевидно, уже там не бував. Він спав на ліжку у вітальні.
— Операція була вдала. Мене запевнили, що достатньо фізіотерапї, щоб я одужав. На мене чекав важкий період, але я дав би собі раду. Я звик до фізичного навантаження, це мене не жахає, але… — Федеріко намагався відповісти на неприємне запитання Шалбера про параліч нижніх кінцівок.
Агент Інтерполу навмисно розпочав із найважчої теми. Сандра знала цю техніку, її застосовували деякі колеги, коли слухали жертв злочинців. Співчуття сприяло тому, що такі люди закривалися в собі, натомість, якщо до них ставилися байдуже, вони охочіше відповідали на запитання.
— Аварія сталася, коли ви швидко їхали на мотоциклі?
— А проте, падіння було несерйозне. Я пам’ятаю, що, хоча й був поранений, міг рухати ногами, та за декілька годин уже їх не відчував.
На комоді стояло фото Федеріко Ноні в байкерському костюмі біля яскраво-червоного мотоцикла «Ducati». Він тримав у руках шлем і всміхався в об’єктив. Чудовий хлопець, молодий і щасливий, зі щирим обличчям. «Один із тих, від яких жінки втрачають голови», — думала Сандра.
— Отже, ви були спортсменом. З якої дисципліни?
— Стрибки в довжину.
— Успішно?
Федеріко показав на стіну з трофеями.
— Самі бачите.
Очевидно, що вони зауважили їх одразу, коли ввійшли, але Шалбер порушив цю тему, щоб заскочити його зненацька. Хотів, щоб хлопець стрепенувся. Отже, агент мав план, але Сандра не здогадувалася, чого він хоче.
— Джорджія мала б вами пишатися.
Почувши ім’я сестри, Федеріко напружився.
— Вона була для мене всім.
— А ваша сім’я?
Хлопець відповів коротко: вочевидь, не хотів про це говорити.
— Моя мати пішла від нас, коли ми були ще малі. Нас виховував батько. Він не міг змиритися з таким рішенням, адже дуже її кохав. Батько помер, коли мені було п’ятнадцять.
— Якою була ваша сестра?
— Найвеселішою дівчиною, яку я знав. Не засмучувалася нічим, її настрій був заразливий. Після аварії вона опікувалася мною. Я знав, що буду для неї тягарем і не маю права вимагати, щоб вона мене доглядала, але Джорджія наполягла. Заради мене вона відмовилася від усього.
— Вона працювала ветеринаром…
— Так, а ще мала нареченого. Він покинув її, коли зрозумів, яку відповідальність вона на себе взяла. Вам це здасться банальним, бо напевно ви чули це багато разів, але Джорджія не заслуговувала на смерть.
Сандра замислилася про те, який Божий план міг критися за цим ланцюгом трагічних подій, що знищили життя двох прекрасних молодих людей. Їх покинула мати, батько помер. Хлопець став інвалідом, а його сестру брутально вбили. Невідомо чому Сандрі спало на думку порівняння з дівчиною, яку Давід зустрів на пляжі. Ця зустріч після серії невдач — загублений багаж, брак місць у літаку й орендоване авто, яке зламалося за кілька кілометрів від мети, — могла закінчитися інакше. Якби Давід сподобався незнайомці, що бігала пляжем, Сандра ніколи його не зустріла б, і, мабуть, тепер його оплакувала б якась інша жінка. Можна було погодитися з тим, що інколи фортуна наражає нас на важкі випробування, і зчаста в цьому є якийсь сенс. Але стосовно Федеріко й Джорджії Ноні жінка не могла його зрозуміти.