Шалбер повернувся.
— Своїм фальшивим зізнанням цей гівнюк Федеріко Ноні послав за ґрати невинну людину. Тільки тому, що не хотів зізнатися, що він боягуз. Чи в тебе це не викликає огиди?
— Я розумію: ти вирішуєш, хто винний, а хто ні. Відколи це діє таким чином, Шалбере?
Агент Інтерполу пирхнув і зневажливо махнув рукою.
— Послухай, я не маю наміру дискутувати про це посеред вулиці. Мені прикро, що я так різко повівся, але такий уже я є. Ти думаєш, смерть Давіда мене не зачепила? Думаєш, я не почуваюся відповідальним за те, що їй не запобіг?
Сандра не відповіла. Вона не замислювалася над цим аспектом справи. Мабуть, вона засудила Шалбера поспішно.
— Ми не були приятелями, але він мені довіряв, і цього досить, щоб я почувався винним, — підсумував агент.
— Що ми зробимо із цим хлопцем? Повинні когось поінформувати? — поцікавилася Сандра вже спокійніше.
— Не зараз. Ми маємо багато про що подбати, але можемо бути певні, що пенітенціарії також шукають справжнього Фігаро. І ми мусимо їх обійти.
15:53
Через мжичку на вулицях Рима панував автомобільний хаос.
Біля входу до великого парку Маркус зупинився на декілька секунд, розмірковуючи над імейлом, який отримав Дзіні.
«Він не такий, як ти. Шукай у парку Вілла-Ґлорі».
Хто справжній Фігаро? І кому цього разу випаде роль месника?
Парк Вілла-Ґлорі не є найбільшим парком столиці, хоча його площа близько двадцяти п’яти гектарів. Він завеликий, щоб можна було зазирнути до всіх його закутків, перш ніж зайде сонце. До того ж Маркус не знав, чого шукати.
Він узяв до уваги те, що повідомлення надіслали незрячому. Отже, могло йтися про певний очевидний знак, можливо, навіть звуковий. За хвилину Маркус змінив думку: ні, повідомлення адресували пенітенціаріям і надіслали Дзіні випадково.
«Цією стежкою скерували нас», — вирішив він.
Маркус увійшов через велику браму й подався вгору, адже парк Вілла-Ґлорі розташований на схилі. За хвилину повз нього пробіг сміливець у шортах і непромокальній куртці, у супроводі собаки-боксера. Стало холодно, і Маркус підняв комір плаща. Озирнувся, сподіваючись помітити щось особливе.
Аномалія.
На відміну від інших римських парків, Вілла-Ґлорі був досить зелений. Високі дерева на тлі неба утворювали дивну гру світла й тіней. Унизу росли кущі, земля була вкрита сухими гілками й листям.
На лавці сиділа білява жінка. В одній руці вона тримала парасольку, у другій — розгорнуту книжку. Біля неї крутився лабрадор.
Пес хотів гратися, але його власниця не звертала на нього уваги, поглинута читанням. Маркус хотів пройти непомітно, але, щойно він опинився біля лавки, жінка підвела погляд. Чоловік минув її, не стишуючи кроків; собака побіг за ним, махаючи хвостом. Мабуть, сподівався знайти в ньому товариську душу. Маркус зупинився й зачекав, поки той підбіжить, а потім погладив його по голові.
— Ти гарний, повертайся до своєї хазяйки.
Здавалося, що лабрадор зрозумів, бо відразу розвернувся.
Маркус мав потребу в якомусь знаку, щоб спрямувати свої пошуки. Такий знак міг критися в зелені, що росла в парку, поміж дерев, яких тут було більше, ніж в інших римських парках. Це не було ідеальне місце для пікніка, але воно чудово підходило для бігу чи катання на велосипеді, а також для прогулянок із собаками.
Собаки — відповідь крилася саме в них. «Якщо тут справді щось є, вони напевно це відчули», — подумав Маркус.
Він ішов алеєю, що вела на вершину схилу, уважно досліджуючи територію обабіч. Подолавши близько ста метрів, побачив на мокрій землі протоптану стежку. Про те, звідки вона взялася, свідчили десятки собачих слідів. Їх не могла залишити одна тварина, це було багато собак, які учули щось у кущах.
Чоловік звернув з головної алеї й заглибився в хащі. Чути було тільки шум дощу й Маркусові кроки по мокрому листю. Він пройшов близько ста метрів, намагаючись не загубити слідів лап, попри дощ дуже помітних. «Собаки, певно, бігають туди постійно», — подумав він. Однак нічого незвичного не зауважив.
Стежка урвалася несподівано, і відбитки лап розходилися від неї на всі боки, немовби тварини губили слід. А може, запах ставав таким сильним, що вони не могли натрапити на його джерело?
Небо затягнули хмари. Відголоси й світло міста зникли за темною завісою з листя. Маркус мав враження, що перебуває в місці, дуже віддаленому від цивілізації, похмурому й давньому. Вийняв із кишені ліхтар і ввімкнув його. Побоювався, що муситиме піти назад власними слідами й повернутися наступного ранку. Тоді, однак, у парку буде більше людей, а це унеможливить виконання завдання. Уже хотів вертатися, аж тут світло ліхтаря впало на якийсь предмет за кілька метрів від нього. Спочатку він подумав, що це гілка, але занадто пряма й гладка. Маркус освітив той предмет й одразу зрозумів, що має робити.
На одне з дерев була сперта лопата.
Маркус поклав ліхтар на землю так, щоб він освітив землю біля лопати, надів латексні рукавички, які завжди носив у кишені, і став копати.
У темряві звуки, що лунали поміж дерев, стали гучніші. Кожен здавався грізним, оминав чоловіка і зникав, віднесений вітром, що колисав гілки. Лопата легко заглибилася в м’який ґрунт. Маркус допомагав собі, натискаючи на неї черевиком. Відкидав убік розмоклу землю, змішану з листям, не думаючи, що буде далі. Хотів якнайскоріше побачити, що криється під поверхнею, але відчував, що вже знає відповідь. Копати було важче, ніж він сподівався. Маркус пітнів і засапувався, сорочка прилипла йому до спини. Але він не припиняв. Прагнув тільки, щоб його передчуття не справдилося.
«Господи, зроби так, щоб мої побоювання були марні», — подумки попросив Маркус.
Однак за хвилину він відчув запах. Гострий і солодкавий. Він заповнював ніс і легені під час кожного вдиху. Мав майже рідку консистенцію, здавалося, що його можна пити. Вступав у реакцію зі шлунковими соками, викликаючи блювотний рефлекс. Маркус мусив зробити перерву, щоб затулити ніс рукавом плаща та вдихнути хоча б трохи чистого повітря. За хвилину знову взявся до роботи. Він викопав яму завширшки близько п’ятдесяти сантиметрів і майже метр завглибшки. Лопата й далі легко заглиблювалася в м’який ґрунт. Ще півметра. Він копав уже понад двадцять хвилин.
Зрештою Маркус побачив чорний мул, липкий, як нафта. Став навколішки над ямою й заходився копати голіруч. Бризки темної масної субстанції забруднили йому одяг, але чоловік не звертав на це уваги. Він відчув пальцями щось тверде. Гладке, але частково вкрите волокном. Він торкався кістки. Очистив від землі й побачив шматок сизого тіла.
Поза всяким сумнівом, це людські останки.
Знов сягнув по лопату, намагаючись відкопати якнайбільше. Знайшов ногу, потім таз. Це була жінка, без одягу. Процес гниття тривав, але всупереч тому останки були в гарному стані. Маркус не знав, скільки жінці років, однак був певний, що вона молода. На всій грудній клітці, а також у ділянці тазу були глибокі порізи.
Ножиці.
Маркус звалився на землю, глибоко дихаючи.
За хвилину перехрестився, склав руки й проказав молитву за незнайомку. Уявляв собі її дівочі мрії, радість життя. Для такої молодої смерть мала бути чимось непевним і далеким. Чимось, що стосувалося інших. Маркус благав Бога прийняти цю душу до себе.
Його жахлива правда була така, що разом із пам’яттю він утратив віру. Не знав, що має відчувати людина Церкви, опинившись на його місці. Але молитва за цю нещасну душу розрадила його серце, адже зараз єдиною втіхою перед лицем зла була для Маркуса віра, що Бог існує.
Він не знав, коли дівчина померла. Беручи до уваги місце перебування тіла та його стан, це сталося недавно. Маркус подумав, що останки є доказом того, що Нікола Коста не Фігаро, бо, коли дівчину вбили, чоловік із заячою губою вже сидів у в’язниці.
Це хтось інший.
Існують люди, які, раз убивши, виявляють у собі хижі інстинкти, відгомін первинної потреби у вбивстві, утраченої в процесі еволюції. Отже, після вбивства Джорджії Ноні злочинець знайшов нове джерело насолоди. Щось, що в нім було, хоча він про це не знав.