Сандра знала, що Дзіні має на увазі. Раптова порожнеча, спроби вдати, що нічого не сталося.
— Пане Дзіні, ви вірите в Бога?
— Що саме ви маєте на увазі?
— Віру в Бога. Якщо ходили до церкви, то ви вірянин. Ви не маєте до Нього претензій через те, що сталося?
— Віра в Бога не означає, що ми Його любимо.
— Не розумію.
— Наші взаємини з Ним ґрунтуються тільки на надії, що існує щось по смерті. Але, якби не було ілюзії вічного життя, чи ви так само любили б Бога, який нас створив? Якби не було обіцянки нагороди, чи могли ви стати навколішки й прославляти Творця?
— А ви?
— Я вірю у Творця, але не вірю в життя по смерті. Тому я відчуваю, що маю право його ненавидіти. — Дзіні вибухнув сміхом, голосним і гірким. — Це місто повне храмів. Зводячи їх, люди намагаються заперечити неминуче й одночасно маскують свої поразки. Але кожна із цих споруд має якусь таємницю, якусь легенду. Моя улюблена пов’язана з храмом Сакро-Куоре-дель-Суффраджіо. Мало хто про це знає, але там розташований Музей душ чистилища. — Дзіні нахилився до жінки, немовби хотів сказати щось важливе. — Невдовзі після зведення храму, 1897 року, у ньому сталася пожежа. Коли її загасили, деякі віряни зауважили, що кіптява залишила на стіні вівтаря риси людського обличчя. Ширилися плітки, що то зображення якоїсь душі з чистилища. Непояснима подія спонукала уяву отця Вітторе Жуе шукати інших слідів, залишених мертвими, які блукають світом, відчайдушно намагаючись знайти дорогу до раю. У цьому музеї зберігають зібрані ним свідчення. Ви як фотограф-криміналіст маєте це побачити. Вам буде цікаво. Знаєте, що він з’ясував?
— Не знаю. Розкажіть.
— Якби якась душа забажала увійти з нами в контакт, вона зробила б це не за допомогою звуків, але за допомогою світла.
Жінка затремтіла, згадавши фото, які залишив їй Давід.
Не почувши від Сандри ані слова, Дзіні сказав:
— Я не хотів лякати вас, вибачте.
— Нічого. Маєте рацію, треба подивитися.
— Отже, покваптеся. Музей відчинений тільки протягом години щодня, по вечірні.
За тоном голосу Дзіні Сандра вирішила, що йдеться про щось важливе.
З вуличних дренажних систем хльостала вода, немовби нутрощі міста вже не могли вмістити її. Три дні рясних опадів стали важким випробуванням для міської каналізації.
Розпочалася буря. Вітер, виючи, гуляв римськими провулками й площами.
Сандрі здавалося, що вона протискується через невидимий натовп, немовби навколо перебувають цілі орди духів і примар. Вітер напирав, але вона невтомно йшла. Відчула вібрацію мобільного в сумці, яку притиснула до тіла. Сягнула по телефон, обдумуючи докір, який хотіла закинути Шалберові, адже була певна, що це він. Жінка розуміла, що нелегко буде його переконати, щоб залишився у квартирі. Уявляла собі, як він лютуватиме, дізнавшись, що вона ще не повертається й не повідомить про результати зустрічі із Дзіні. Але вона знала, що на це сказати.
Сандра нарешті знайшла телефон серед безлічі речей, які носила в сумці, і поглянула на екран. Вона помилилася, це був де Мікеліс.
— Веґа, що це за шум?
— Зачекай хвилину. — Сандра сховалася в найближчій брамі. — Чуєш мене тепер?
— Трохи краще. Що з тобою? Як справи?
— Сталося кілька цікавих подій. — Вона не розповіла, що того ранку хтось у неї стріляв. — Зараз не можу сказати тобі багато, але спробую виправитися пізніше. Давід знайшов у Римі щось важливе.
— Не примушуй мене шкодувати. Коли повернешся до Мілана?
— Мені потрібні ще два-три дні, може, трохи більше.
— Я подовжу тобі відпустку.
— Дякую, інспекторе, ти справжній друг. А ти маєш для мене щось нове?
— Томас Шалбер.
— То в тебе є інформація.
— Звичайно. Я розмовляв із давнім знайомим, який працював на Інтерпол, але він уже на пенсії. Знаєш, вони трохи недовірливі, коли ставиш їм запитання про колег. Я не міг спитати відверто й мав запросити його на вечерю, щоб не виказати йому своїх намірів. Це тривало доволі довго. — Де Мікеліс мав звичай вдаватися в подробиці й губитися в них.
Сандра спитала:
— Що ти дізнався?
— Мій приятель не знає його особисто, але, коли провадив слідства для Інтерполу, чув, що Шалбер крутий. Не має багато друзів, працює один, а начальники цього не люблять. Однак він має результати. Упертий, настирний, але всі погоджуються, що чесний. Два роки тому провадив слідство в декількох справах, що стосуються корупції. Звичайно, зажив недоброї слави, але викрив групу своїх колег, які кришували торговців наркотиками. Справжній захисник чесності!
Іронічні й навмисно перебільшені слова де Мікеліса змусили Сандру задуматися. Чому такий агент цікавиться пенітенціаріями? З його біографії видно, що він більше зацікавлений справами, у яких з’являється очевидна несправедливість. Навіщо чіплятися до священиків, які не заподіюють нікому шкоди?
— Інспекторе, а що ти думаєш про Шалбера?
— З того, що я чув, виходить, що він упертий і настирний тип. Але я сказав би, що на нього можна покластися.
Слова да Мікеліса заспокоїли Сандру.
— Дякую, візьму це до уваги.
— Телефонуй, як матимеш потребу.
Сандра відключилася і, підбадьорена, вийшла, підставивши чоло бурі. Вона була заінтригована тим, що сказав П’єтро Дзіні про Музей душ чистилища, і визнала, що має туди піти. Не знала, чого сподіватися, але була певна: вона зрозуміла, що мав на увазі сліпий поліціянт.
Щось там є, і вона має це побачити. Негайно.
За кілька хвилин Сандра опинилася перед фасадом храму Сакро-Куоре-дель-Суффраджіо. Неоготичний стиль святині був схожий на стиль міланського кафедрального собору, хоча римський зведений наприкінці XIX століття. У храмі закінчувалася вечірня. Людей було небагато. Вітер стукав у двері, завивав у шпаринах, скиглив у наві.
Сандра побачила стрілку, що вказувала дорогу до музею, і рушила в цьому напрямку.
Вона побачила зібрання дивних експонатів — щонайменше десяти, — поміщене в стенді у коридорі, який вів до ризниці. Нічого більше. Це були предмети зі слідами вогню. Поміж них був старий молитовник, розгорнутий на сторінці зі слідами п’яти пальців. Як було підписано, вони належали померлому. Були також сліди, які 1864 року залишила на наволочці неспокійна душа померлої черниці, а також знаки на чернечому одязі й рясі абатиси, яку 1731 року навідала душа священика.
Відчувши руку на плечі, Сандра не злякалася. Навпаки, зрозуміла, чому П’єтро Дзіні послав її сюди. Вона розвернулася.
— Чому ти мене шукаєш? — спитав чоловік зі шрамом на скроні.
— Я поліціянтка, — відповіла вона.
— Не тільки через це. Ти не провадиш офіційного слідства, а дієш самостійно. Я зрозумів це з нашої зустрічі в храмі Сан-Луїджі-деї-Франчезі. Учора ввечері ти не хотіла мене заарештувати, ти хотіла мене вбити.
Сандра не відповіла: було очевидно, що чоловік має рацію.
— А ти справді священик.
— Так.
— Мого чоловіка звали Давід Леоні. Чи це прізвище про щось тобі говорить?
Чоловік замислився на хвилину.
— Ні.
— Він був фотокореспондент. Загинув кілька місяців тому на будмайданчику. Його вбили.
— Який стосунок це має до мене?
— Він провадив слідство, що стосувалося пенітенціаріїв. Зняв твоє фото на одному з місць злочину.
Священик затремтів, коли вона згадала про пенітенціаріїв.
— І тільки тому його вбили?
— Я не певна. — Сандра замовкла на хвилину. — Це ти недавно розмовляв по телефону із Дзіні. Чому ти захотів знову зі мною зустрітися?
— Щоб попросити тебе змиритися.
— Не можу. Я мушу дізнатися, чому Давід загинув, і знайти вбивцю. Ти мені допоможеш?
Чоловік меланхолійно відвів від неї блакитні очі й подивився на один з експонатів на стенді — дерев’яну табличку, на якій був знак хреста.
— Згода. Але ти повинна знищити моє фото. І все, про що твій чоловік дізнався стосовно пенітенціаріїв.
— Я зроблю це, лише коли розкрию справу.