Так доктор Норенко описав перебудову, зруйнування Берлінського муру, розпад СРСР і навіть появу покоління нафто-газових правителів — нової повновладної господарської й політичної олігархії. Двадцять років радянської та пострадянської історії.
— Погляньте. — Він вказав пальцем на першу сторінку «Харківського кур’єра». — Усе сиплеться, а вони що? Нічого. До чого була нам та свобода?
Микола Норенко подивився спідлоба на гостя, який кивав головою, навіть виявляв інтерес, але не приєднувався до діалогу, як того хотів психолог. По тому він торкнувся своєї забинтованої руки.
— Докторе Фостер, ви сказали, що ви американець? — спитав Норенко.
— Насправді я англієць, — відказав Мисливець, намагаючись відвернути увагу чоловіка від рани, що залишилася після укусу Анхеліни в психіатричній лікарні в Мехіко.
Офіс, у якому вони перебували, був розташований на другому поверсі будівлі Державного центру допомоги дітям, на захід від Києва. З великого вікна розгортався приємний краєвид на парк із березами. Дерева були вже жовті — тривала рання осінь. Усе було в ДСП і з ДСП: стіни кабінету, меблі. На одній зі стін видно було три прямокутні тіні. На цих місцях колись мали висіти портрети «батьків» вітчизни — Леніна й Сталіна, а також портрет чергового генерального секретаря ЦК КПРС. У кабінеті був відчутний застояний запах сигаретного диму, а попільничка, що стояла перед Норенком, була повна недопалків. Попри те що мав лише п’ятдесят років, через неохайний вигляд і нездоровий кашель він справляв враження людини значно старшої. Він застудився, і його обличчя виражало злість і приниження. Рамка без фото на столику й постільна білизна, що лежала на шкіряному дивані, наводили на думку про подружнє розставання. За часів комуністичного режиму він, певно, був шанованою людиною. А тепер — меланхолійна пародія на державного чиновника із зарплатою прибиральника.
Психолог сягнув за аркушем із фальшивими рекомендаціями, що його вручив Мисливець, коли назвався. Норенко ще раз проглянув його.
— Тут написано, що ви головний редактор журналу із судової психології в Кембриджському університеті. Гідна посада у вашому віці, докторе Фостер, мої вітання.
Мисливець знав, що ця подробиця приверне його увагу, тож йому вдалося подражнити гордість Норенка. Задоволений психолог відклав аркуш.
— Знаєте, пане, дивно. Аж до сьогодні ніхто не прийшов поцікавитися в мене про Діму.
Мисливець знайшов Норенка завдяки докторці Флорінді Вальдес із Мехіко, яка показала йому статтю психолога, опубліковану 1989 року в одному з другорядних журналів, присвячених психології. Там був описаний випадок однієї дитини — Дмитра Каролішина, тобто Діми. Мабуть, український психолог мав надію, що це дослідження відкриє йому двері до кар’єри, тоді як усе навколо нього невблаганно розпадалося. Але не так сталося, як гадалося. Та історія аж до цієї хвилини залишалася незауваженою й не справдила очікувань та амбіцій Норенка. Настав час її пригадати.
— Докторе Норенко, чи знали ви Діму?
— Авжеж. — Психолог склав долоні пірамідкою, втупившись у стелю, немовби намагався пригадати. — Спочатку він здавався такою самою дитиною, як інші, мабуть, кмітливішою, але неймовірно спокійною.
— Який то був рік?
— Весна 1986-го. У той час наш центр був провідним виховальним закладом в Україні. А може, і в цілому Радянському Союзі, — гордо додав Норенко. — Ми не обмежувались опікою над дітьми, які лишилися самі на світі, а будували для них майбутнє, як це робили в дитячих будинках на Заході.
— Ваші методи відомі, ви були за приклад.
Норенко купився на лестощі, про що свідчила його задоволена міна.
— Після катастрофи в Чорнобилі уряд у Києві попросив нас, щоб ми захистили дітей, батьки яких померли через хвороби, спричинені опроміненням. Було дуже вірогідно, що й у них з’являться патологічні прояви. Нашим завданням було опікуватися ними, допоки ми не відшукаємо їхніх родичів, які могли б їх забрати.
— То Діма з’явився в той самий час?
— За шість місяців після катастрофи, якщо я не помиляюся, змінивши перед тим кілька закладів. Він був із Прип’яті, міста, розташованого в зоні навколо електростанції, що з нього виселили всіх мешканців. Мав вісім років.
— І довго він у вас був?
— Рік і дев’ять місяців. — Норенко замовк на хвилину, наморщив чоло, потім підвівся й підійшов до картотеки. Після недовгих пошуків повернувся до столу з документами в бежевій теці й став їх передивлятися. — Як і всі діти з Прип’яті, Дмитро Каролішин страждав на енурез і зміни настрою, що було наслідком пережитого шоку й розлуки з родиною. Тому опинився під опікою психологів. Під час наших спільних бесід розповідав про свою сім’ю: матір Ганну, домогосподарку, і батька Костянтина, який працював техніком на атомній електростанції. Описував, як вони жили, з деталями, які пізніше будуть підтверджені. — Лікар визнав за доречне вимовити з натиском останнє речення.
— І що сталося потім?
Норенко відповів не одразу. Він вийняв і запалив сигарету з пачки, яку тримав у кишені сорочки.
— У Діми був єдиний родич, який залишився живий, — батьків брат Олег Каролішин. Після тривалих пошуків ми знайшли його в Канаді. Ця людина була щаслива, що зможе опікуватися племінником. Він знав Діму тільки за фото, які одержував від Костянтина, отже, коли ми надіслали йому недавно зняту фотографію, щоб він міг підтвердити, що впізнає хлопця, сталося дещо, чого ми не сподівалися. А це мала бути лише формальність.
— То Олег сказав, що ця дитина не його племінник?
— Так. Попри це Діма, хоч ніколи й не бачив дядька, знав безліч подробиць, що його стосувалися, розповідав історії з дитинства, пам’ятав також, які подарунки надсилав той щороку на день народження.
— Що ви про це подумали?
— Спочатку подумав, що Олег змінив наміри та вже не хоче опікуватися Дімою. Коли, однак, він показав нам фотографії хлопця, які впродовж кількох років надсилав йому брат, нам важко було повірити. Ми мали справу з іншою особою.
На кілька хвилин у кімнаті запала напружена тиша. Норенко дивився на співрозмовника, щоб упевнитися, чи той не має його за вар’ята. Урешті гість озвався:
— Ви не зрозуміли цього раніше?
— Ми не мали фото Діми з періоду, що передував його появі в центрі. Мешканці Прип’яті були змушені спішно залишити будинки й забрали тільки найпотрібніші речі. Дитина прибула до нас сама, нічого при собі не мала.
— А потім?
Норенко глибоко затягнувся.
— Існувало лише одне пояснення: нізвідки прибу`ла дитина зайняла місце справжнього Діми. Але було щось іще.
Очі Мисливця заблищали, а в погляді Норенка з’явився страх.
— Ті два хлопці були не просто схожі, — сказав психолог. — Справжній Діма був короткозорий, цей другий хлопець теж. Обидва мали алергію на лактозу. Олег поінформував нас, що його племінник погано чув на праве вухо через недоліковане запалення середнього вуха. Ми дослідили слух нашого хлопця й виявили, що він має таку саму ваду.
— Він міг симулювати: дослідження слуху спирається на відповіді, що їх дає пацієнт. Мабуть, ваш Діма це знав.
— Можливо. — Норенко був стурбований. — За місяць після нашого відкриття хлопець зник.
— Утік?
— Я сказав би більше… Розвіявся, випарувався. Ми шукали його кілька тижнів, міліція також.
— А справжній Діма?
— По ньому не лишилося жодного сліду, як, зрештою, і по його родичах. Ми знали лише, що вони померли, бо так сказав наш Діма. Панував такий хаос, що не можна було звірити ніякої інформації. Усе, що стосувалося Чорнобиля, було засекречене, навіть найбанальніші речі.
— Потім ви написали статтю про цю історію.
— Але ніхто не йняв мені віри. — Норенко скрушно похитав головою, відвівши погляд, немовби соромився. — Повірте, цей хлопець не намагався вдавати когось іншого, у цьому віці розум не вміє планувати таку складну брехню. Ні, у своєму розумінні він справді був Дімою.
— Чи він, зникнувши, щось із собою забрав?
— Ні, але дещо залишив.
Норенко нахилився, щоб відкрити одну з коробок, котрі стояли на столі. Після недовгих пошуків вийняв якусь іграшку й поклав на столі перед гостем. Це було зайченя, зшите з клаптів, синє, брудне й подерте. Хтось зашив йому хвостик, але бракувало одного ока. Воно посміхалося, щасливе й разом із тим зловісне.