Мисливець пильно його оглянув.
— Я не думаю, що це важлива інформація.
— Погоджуюся з вами, докторе Фостер, — визнав Норенко, і очі його посвітліли. — Але ви не знаєте, де ми його знайшли.
У сутінках Норенко провів гостя парком до іншої будівлі центру.
— Колись тут була головна будівля з кімнатами для дітей.
Вони рушили не нагору, а в підвал. Дорогою Норенко натиснув кілька контактів, і велике приміщення освітили лампи денного світла. Стіни потемніли від вогкості, а під стелею було видно труби, старі й багато разів ремонтовані.
— За деякий час по зникненні хлопця працівник, призначений тут прибирати, дещо знайшов. — Доктор зачекав із подробицями, немовби прагнув побачити здивування молодого колеги. — Я хотів зберегти це місце в такому стані, у якому ми його знайшли. Прошу мене не питати про причину, просто я подумав, що одного дня це допоможе нам зрозуміти, що сталося. Крім того, сюди ніхто ніколи не заглядає.
Вони пройшли високим вузьким коридором із залізними дверима, за якими монотонно гуділи котли центрального опалення. Дісталися другого приміщення, що було складом старих меблів, ліжок і струхлявілих матраців. Норенко протискувався між ними й спонукав колегу, щоб той пішов за ним.
— Ми майже на місці, — сказав він.
Чоловіки опинилися в тісному захаращеному приміщенні під сходами. Там панувала темінь, але Норенко освітив його бензиновою запальничкою, яку використовував для підпалення сигарет. У блідому світлі пломінця Мисливець ступив крок уперед, не вірячи в те, що бачив. Здавалося, це велетенське гніздо якоїсь комахи.
Він відчув огиду, але потім, присунувшись ближче, спостеріг густу сітку шматочків деревини, скріплених клаптиками різнобарвних тканин, прищіпок, мотузок, резинок і кнопок, а також газетних аркушів, які по зволоженні водою слугували за мастику. Усе це було змайстровано дуже старанно. Дитяча схованка. Він теж будував таку, коли був дитиною. Але ця була інша.
— Лялька лежала тут, усередині, — пояснив Норенко й побачив, що його гість нахилився до тісного отвору й торкнувся чогось на підлозі. Поглянув з-за його спини та побачив, що той досліджує дрібні темні плями.
Для Мисливця це було як одкровення. Пересохла кров. Такі самі сліди, які він знайшов у Парижі, у квартирі Жана Дуе.
Фальшивий Діма був тим трансформістом.
— Ви здогадуєтеся про походження цих плям? — спитав він байдуже, намагаючись не показати, який вражений.
— Власне, ні.
— Не заперечуватимете, якщо я візьму зразок?
— Прошу.
— Я хотів би також узяти це зайченя з ганчірок. Воно може мати зв’язок із минулим фальшивого Діми.
Норенко завагався. Він прагнув зрозуміти, чи колега справді цікавиться цією історією. Для нього це був, імовірно, останній шанс залишити слід у науці.
— На мою думку, цей випадок важливий з наукового погляду, і варто його проаналізувати, — додав Мисливець, щоб його переконати.
Очі психолога заблищали наївною надією, але було в них також мовчазне прохання про допомогу.
— А що б ви сказали, якби ми написали нову статтю разом, удвох? — спитав він. У цей момент він напевно уявляв собі, що доживе свої дні не в цьому центрі.
Мисливець повернувся до нього, усміхаючись.
— Звичайно, докторе Норенко. Сьогодні ввечері я повертаюсь до Англії та постараюся якнайшвидше передати вам звістку в цій справі.
А насправді він задумав податися в зовсім інше місце. Туди, де все почалося. Стежкою Діми, до Прип’яті.
Два днi тому
6:33
— Ні! — вигукнув мертвий.
Крик пролунав на межі сну й дійсності. Він вихоплювався з минулого, але зміг дістатися часу теперішнього за мить до закриття порталу, що з’єднував два світи. Маркус повернувся до реальності.
Він крикнув «ні!», маючи перед очима байдуже дуло пістолета. Знаючи, що це не допоможе. Так роблять усі, хто опинився в такій ситуації. Це слово використовують як останній недієвий захист від неминучого. Звернення до когось, хто знає, що не залишилося можливості для втечі.
Маркус не потягнувся за фломастером, яким нотував уривки снів на стіні біля складаного ліжка. Протягом хвилини він думав про сон, відчуваючи калатання серця й важко дихаючи, — адже цього разу не забув того, що побачив.
Він мав перед очима чіткий образ чоловіка без обличчя, який стріляв у нього й Девока. У попередніх версіях сну то була невиразна тінь, яка зникала щоразу, коли Маркус намагався сфокусувати на ній погляд. Але зараз він мав важливу подробицю, що стосувалася вбивці. Маркус побачив руку, що тримала пістолет.
Убивця був шульга.
Це небагато, але Маркус пов’язував із цим певні надії. Невже він нарешті зможе поглянути в очі людині, яка засудила його на мандри закутками пам’яті в пошуках власної особистості? Адже йому залишилося єдине: усвідомлення, що він живий. Більше нічого.
Він знову згадав про Федеріко Ноні, про малюнки в зошиті, знайденому в його будинку. Вони свідчили про те, як народжується диявол. Маркуса непокоїло, що агресія й жахливі фантазії хлопця походили з дитинства. Клубок подій, який він намагався розплутати, червоною ниткою пронизували сумніви. Чи ми народжуємося лихими або добрими, жорстокими або співчутливими — чи такими стаємо? Як у серці дитини могло зародитися зло?
Хтось міг пов’язати це з драматичними подіями, які вразили психіку Федеріко, такими як убивство матері й передчасна смерть батька. Але таке пояснення було доволі примітивне. Багато дітей переживає страшніші драми, але не стає через це вбивцями в зрілому віці.
Маркус думав, що це питання стосується і його. Амнезія стерла спогади, але не минуле. Що з ним відбувалося до того моменту? Можливо, у зошиті Федеріко можна знайти натяк на відповідь? У кожній людині є щось, що виходить поза свідомість, поза досвід і виховання. Іскра, яка визначає людину більше, ніж ім’я чи зовнішній вигляд.
Один із початкових етапів підготовки Маркуса полягав у звільненні від легковірності. Клементе змусив його розглянути справу Теда Банді, серійного вбивці з невинним обличчям. Той мав наречену, і приятелі описували його як привітного й щедрого чоловіка. Попри це він убив двадцять вісім осіб. Але, перш ніж його визнали безжальним злочинцем, Банді був нагороджений медаллю за порятунок дівчинки, яка мало не потонула в озері.
«Ми гравці битви, яка триває», — подумав Маркус. Вибір сторони, до якої маємо приєднатися, не може бути простим. Зрештою єдиними суддями є ми самі, і щоразу саме ми вирішуємо, чи прямувати за своєю іскрою, чи проігнорувати її.
Це доречно як для винних, так і для жертв.
З цього погляду останні три дні були дуже показові. Моніка — сестра однієї з дівчат, убитих Єремією Смітом, — а також Раффаеле Альтьєрі й П’єтро Дзіні опинилися на роздоріжжі й здійснили вибір. Вони знали правду й могли обрати прощення або помсту. Моніка обрала перше, решта двоє — друге.
Крім того, була ще поліціянтка, яка хотіла дізнатися, хто вбив її чоловіка. Чого вона шукала? Правди, що звільняє, чи можливості покарання? Маркус ніколи не чув про Давіда Леоні, що, як твердить його дружина, був убитий, коли провадив слідство стосовно пенітенціаріїв. Маркус пообіцяв, що допоможе їй розв’язати цю загадку. Чому він це зробив? Побоювався, що вона також обере помсту, хоч наразі не знала, як мститиметься. Хотів виграти на часі, відчуваючи, що ця справа якось пов’язана з іншими.
Усі люди, що стикалися із цими вбивствами, зазнали кривди, яка назавжди змінила їхні життя. Зло не обмежилося завданням удару, ушкодивши їхні душі, воно закинуло в їхні серця паростки ненависті. Люди, яким ніколи не спало б на думку позбавити життя іншу людську істоту, ставали сіячами смерті.
Однак щось у свідомості Маркусa не давало йому засуджувати тих, хто не задовольнявся пізнанням правди й не мирився з вироками долі, бажаючи помсти. Він мав із ними багато спільного.