Спочатку Маркус просив повторювати собі цю історію, щоб дізнатися, ким він є. Обшукавши його речі в готельному номері, Клементе знайшов ватиканський дипломатичний паспорт, виданий на фальшиве прізвище, а також нотатки — щоденник, у якому Маркус писав про себе, побоюючись, мабуть, що, якби помер, залишився б безіменним трупом. Переглянувши цей щоденник, Клементе здогадався, хто такий Маркус. Але дістав підтвердження лише тоді, коли по виході з лікарні відвів його на місце нещодавнього злочину. І цього разу Маркус зумів доволі точно описати, що сталося.
— Я розповів це своєму начальству, — вів далі Клементе. — Вони хотіли відмовитися. Я наполягав, кажучи, що ти нам потрібен, і переконав їх. Тебе ніколи не використовували, якщо це тебе турбує. Ти став для нас такою собі можливістю.
— А якщо я знайду пенітенціарія-зрадника, що на мене чекатиме?
— Ти будеш вільний — не розумієш цього? Зовсім не тому, що це вирішить хтось інший. Якщо хочеш, ти можеш піти зараз, це залежить від тебе. Ти не маєш ніяких зобов’язань. Однак я знаю, що в глибині серця ти маєш потребу дізнатися, хто ти насправді. А те, що ти нині робиш, хоч і не усвідомлюєш цього, допоможе тобі все збагнути про себе.
— По всьому пенітенціарії знов стануть історією. І цього разу ви добре про це подбаєте.
— Якщо орден розпустили, то для цього існував якийсь привід.
— Який? — спитав Маркус задиристо. — Ну ж бо, насмілься, розкажи мені.
— Є справи, яких ані я, ані ти не зможемо зрозуміти. Постанови згори, що відповідають конкретним потребам. Як люди Церкви ми зобов’язані виконувати їх без вагань, пам’ятаючи, що над нами є хтось, хто здійснює вибір заради нашого добра.
Поміж античних колон ширяли зграї птахів, гармонійно кружляючи та співаючи у дзвінкому світанковому повітрі. Починався сонячний день, але погода контрастувала з тим, що коїлося в душі Маркусa. Попри те що він боровся, йому не завдавала прикрості й думка, що можна жити інакше. Виявивши свій талант, він почувався до певної міри зобов’язаним, немовби міг знайти в собі пояснення всього зла. Але тепер Клементе звільнив йому шлях до виходу. Однак він мав рацію, коли казав, що те, що робить Маркус, вигідно і йому самому. Якби він знайшов Лару й стримав таємничого пенітенціарія, то заслужив би на те, щоб піти. Це було б прийнятно.
— Що я маю робити? — спитав Маркус.
— Дізнайся, чи дівчина жива, і врятуй її.
Маркус добре знав, що єдиний спосіб це зробити — піти слідами пенітенціарія.
— Йому вдалося розкрити справи, які в архіві класифікували як нерозкриті. Він спритний.
— Ти теж. В іншому разі ти не розкрив би того самого. Ти такий, як він, — відповів Клементе.
Маркус не міг сказати, втішило його це порівняння чи налякало. Мусив, однак, довести все до кінця.
— Цього разу йдеться про код c.g. 925-31-073, — нагадав він.
— Це тобі не сподобається, — попередив його Клементе й вийняв із внутрішньої кишені піджака конверт. — Одну людину вбили, але ми не знаємо, хто це. Убивця зізнався в скоєнні злочину, але ми не знаємо його імені.
Маркус узяв конверт і здивувався, що він такий легкий та тонкий. Відкрив його й побачив усередині лише один аркуш, увесь списаний від руки.
— Що це?
— Визнання гріхів одного самогубця.
7:40
Вона прокинулася, відчувши пестливий доторк на щоці. Розплющила очі, сподіваючись, що побачить біля себе Шалбера. Але була сама. Утім враження було дуже чітке.
Її супутник на цю дивну ніч уже встав. Сандра почула шум води у ванній. «Так краще», — подумала вона. Не була певна, чи хоче його побачити. Ще ні. Мала потребу в дрібці часу для себе. Адже тепер, удень, вона зовсім інакше оцінювала те, що сталося вночі. Нечутливе до її засоромлення й турбот сонце вдиралося крізь жалюзі в кімнату, освітлюючи розкидану білизну й зім’яте покривало в ногах ліжка, а також її оголене тіло.
— Я гола, — пробурмотіла вона під ніс, немовби хотіла впевнитися, що це насправді.
Спочатку вона вирішила, що вся річ у вині. Але потім усвідомила, що це не так. Кого вона хотіла обманути? «Жінки ніколи не погоджуються на секс випадково», — сказала вона собі. Так роблять чоловіки. Коли є можливість, охоче використовують жінок. А жінки мусять до того підготуватися, хочуть мати гарний вигляд і добре пахнути. Бо навіть якщо здається, що вони прагнуть пригоди на одну ніч, насправді цю ніч вони вже запланували. І хоча протягом останніх місяців Сандра не думала, що з нею станеться щось таке, вона не піддалася й далі дбала про себе: якась її частина не дозволила, щоб восторжествувало страждання. Крім того, згадала про матір. Перед похороном Давіда вона послала Сандру до кімнати, щоб донька причепурилася. «Жінка завжди знайде дві хвилини, щоб причесатися, — сказала вона й додала: — Навіть тоді, коли ледве дихає від болю». Це не мало нічого спільного з красою чи зовнішнім виглядом, ішлося про питання особистості, жертву заради себе, те, що чоловіки точно визнали б перебільшенням.
Сандра була засоромлена. Невже Шалбер подумав, що вона віддалася йому занадто легко? Побоювалася, що він міг її так оцінити. Давід помер недавно, а вдова охоче лягла в ліжко з іншим.
Жінка раптом усвідомила, що шукає приводу, аби відчути відразу до Шалберa, який цієї ночі був такий чутливий. Пам’ятала, що він мовчки притуляв її до себе й цілував у тім’я, а вона чула його тепле дихання.
Від першої хвилини її до нього вабило. Мабуть, саме це і дратувало. Вона впізнала банальну схему: передусім чоловік і жінка ненавидять одне одного, а потім неминуче закохуються. Почувалася як наївне п’ятнадцятирічне дівчисько. Бракувало лише, щоб стала порівнювати коханця з Давідом. На превелику силу відкинула цю думку, після чого примусила себе встати з ліжка. Схопила труси й швидко вдягла на той випадок, якби Шалбер вийшов із ванної та заскочив її цілком беззахисну.
Сандра сиділа на ліжку й чекала, поки ванна звільниться й вона зможе побути там під потоком теплої води. Хотіла розплакатися, але водночас відчувала радість.
Вона ще кохала Давіда. «Ще», — у цьому слові крився плин часу. Це спало їй на думку, а Сандра навіть не зауважила. Попередження, що це станеться. Усе змінюється, і рано чи пізно зміниться і її кохання. Що вона відчуватиме до Давіда за двадцять чи тридцять років? Сандрі двадцять дев’ять років, і вона повинна жити, попри те що це буде життя без нього. Щоразу, коли озиратиметься в минуле, силует її чоловіка ставатиме дедалі невиразнішим, а одного дня зовсім зникне. Вони були разом довго, але не аж так, щоб цей час міг витримати порівняння з майбутнім. Сандра боялася, що забуде його. Тому відчайдушно хапалася за спогади.
Як от цієї миті, коли придивлялася до свого відображення в дзеркалі біля шафи. Вона бачила вже не вдову, а молоду жінку, здібну обдарувати чоловіка почуттям.
Пригадала, як кохалася з Давідом.
Уперше це було — і то цілком зрозуміло — найменш романтично. Вони зробили це на третьому побаченні в автомобілі, коли поверталися додому, де на них чекало зручне ліжко й інтимна обстановка. Але вони зупинилися на узбіччі й кинулися одне на одного на задньому сидінні. Гарячково стягували одяг, не в змозі стриматися. Наче передчували, що занадто скоро їх спіткає зла доля.
Удруге все було традиційніше. Але, звісно, то було не востаннє, тому Сандра зберегла про це тільки невиразний спогад. Вона відзначила одну штуку, яка, проте, змушувала її подумки всміхатися замість горювати: завжди, коли вмирає хтось близький, для того, хто залишається жити, спогади перетворюються на болісне катування. Людина жалкує, що не сказала або не зробила того чи того. Але між нею й Давідом не було недокінчених справ чи недомовок. Вона знала, як сильно він кохає її, і навпаки. Сандра не мала до Давіда претензій, залишилося лише відчуття провини.
Це сталося якось за кілька місяців до його загибелі. Вони кохалися. Багато в чому ця ніч не відрізнялася від інших. У них були свої любовні ритуали: він залицявся до неї протягом цілого вечора, а вона дозволяла йому наближатися поступово, аж до останньої хвилини відмовляючи в нагороді. І так було щоразу. Ішлося не просто про забаву; таким чином вони знов давали одне одному обіцянку, що завжди кохатимуть, як уперше.