Клементе розумів, що Маркус має рацію, але вагався.
— Якщо за три роки після смерті Канестрарі Астор Ґояш вважає, що повинен стежити за його амбулаторією, — промовив за хвилину Клементе, — то чинить так зі страху, що його можуть притягнути до справи. Отже, існує доказ, який дасть змогу звинуватити його в убивстві.
Маркус усміхнувся, зрозумівши, що приятель на його боці й не думає його залишати.
— Ми повинні визначити особу вбитої дитини, — сказав він мерщій. — Гадаю, я знаю, як це зробити.
Вони пройшли до кімнати, у якій стояв комп’ютер. Маркус відкрив сайт поліції.
— Де ти хочеш його шукати? — спитав Клементе з-за спини.
— Таємничий пенітенціарій пропонує можливість здійснення помсти, отже, жертва, поза сумнівом, була з Рима.
Він відкрив сторінку про зниклих осіб, а тоді — вкладку, що стосується молоді. З’явилися обличчя дітей і підлітків. Їх було багато. Дуже часто йшлося про тих, кого викрав один із батьків, котрий боровся за право на опіку. У такому разі пояснення загадки було просте, тож ці імена й прізвища швидко зникали зі списку. Також частими були втечі, що закінчувалися за кілька днів поверненням до родини й доганою. Однак деякі діти зникли багато років тому й мали залишатися на цій сторінці, поки не буде відомо, що з ними сталося. Вони всміхалися з невиразних або дуже старих фото. Невинні жертви, які постраждали від насильства. У певних випадках на підставі фото складають портрет такої особи, намагаючись домислити, як її обличчя могло змінитися з плином років. Але ймовірність, що ці діти живі, була дуже невелика. Фото на сторінці часто правило за таку собі надгробну плиту — як згадку про них.
Застосувавши фільтри, Маркус і Клементе зосередилися на дітях, котрі зникли в Римі три роки тому. Знайшли двох, хлопчика і дівчинку. Почитали подробиці.
Філіппо Рокка зник після полудня, щойно вийшов зі школи. Однокласники, які з ним були, не зауважили нічого особливого. Вік — дванадцять років; у нього була усмішка, яка свідчила про брак одного з верхніх різців. Був одягнений у куртку церковної школи, до якої ходив, під нею мав джинси, оранжевий светр, синю футболку поло, а на ногах — кросівки. До невеличкого наплічника Філіппо були прикріплені скаутські відзнаки, а також емблема футбольної команди, за яку він уболівав.
Аліче Мартіні — десять років, мала довгі русяві коси. Носила окуляри в червоній оправі. Зникла з парку, до якого пішла з батьками і меншим братом. Була одягнена в білу куртку з Баґсом Банні, шорти й напівкеди. Останнім, хто її бачив, був продавець повітряних кульок. Зауважив, що розмовляла поблизу туалету з чоловіком середнього віку. Але це тривало лише хвилину, тому продавець не зміг описати поліції його зовнішність.
Маркус знайшов іншу інформацію, звернувшись до сторінок щоденних газет. Батьки Філіппо, так само як Аліче, розповсюджували оголошення, з’являлися в телепередачах і давали інтерв’ю, щоб підігріти інтерес до справи про зникнення їхніх дітей.
Слідство не дало ніяких результатів.
— Вважаєш, один із цих дітей може бути тим, кого ми шукаємо? — спитав Клементе.
— Можливо. Час минає, і це не на нашу користь. Досі пенітенціарій організовував усе так, аби хтось щоденно вчиняв помсту. Спочатку сестра однієї з жертв знаходить Єремію Сміта в передсмертному стані в його будинку і з’ясовує правду. Наступного вечора Раффаеле Альтьєрі вбиває батька, який майже двадцять років тому замовив убивство його матері. Учора П’єтро Дзіні позбавив життя Федеріко Ноні, який нападав на жінок і вбив сестру, а потім убив і закопав якусь дівчину в парку Вілла-Ґлорі. Ти зауважив, що в цих двох випадках пенітенціарій досконало обрав момент, коли його послання потрапили до потенційних месників? Він завжди залишав нам лише кілька годин на викриття й зупинення механізму, який він вводив у дію. Не думаю, що цього разу якось інакше, ніж тоді. Тому ми мусимо квапитися. Сьогодні ввечері хтось спробує вбити Астора Ґояша.
— До нього нелегко підійти. Ти бачив охоронців, якими він оточений, — відповів Клементе.
— У всякому разі ти мені потрібен.
— Я? — здивувався Маркус.
— Я не можу стежити за обома родинами зниклих дітей, — пояснив Маркус. — Треба розділити завдання. Спілкуватимемося через голосову пошту. Тільки-но один із нас щось з’ясує, залишить повідомлення.
— Що треба від мене?
— Шукай родину Мартіні, а я візьмуся за батьків Філіппо Рокки.
Етторе й Камілла Рокки мешкали біля моря в Остії, в одноповерховому будиночку із садком, який стояв фасадом до пляжу. Були нормальною родиною.
Маркус не раз намагався надати ширший сенс цьому прикметнику. Він міг позначати однаково як суму дрібних мрій та очікувань, що були реалізовані з плином часу і правили за вид захисної броні від негод, так і справжню картину щасливого життя. Метою багатьох родин було спокійне життя без великих струсів як умова щоденної мовчазної угоди з долею.
Етторе Рокка працював торговельним представником і часто перебував поза домом. Його дружина Камілла була соціальною працівницею в консультаційному центрі, що надавав підтримку бідним родинам і молодим людям, які були в скрутному становищі. Допомагала іншим, тимчасом сама потребувала допомоги.
Подружжя обрало життя на узбережжі, адже в Остії було спокійніше й дешевше. Вони щоденно їздили на роботу до Рима, але це не було обтяжливо.
Удершись до їхнього будинку, Маркус уперше мав враження, що він непроханий гість. На дверях і вікнах були ґрати, але він без проблем відімкнув замок і замкнув його, щойно опинився всередині. Потрапив до кухні, яка слугувала ще і як вітальня. У ній домінували білий і синій кольори. Нечисленні меблі були витримані в морському стилі. Здавалося, що обідній стіл був змайстрований із планок з обшивки якогось човна, на ньому стояла рибальська лампа. На стіні висіло старе суднове кермо, воно обрамляло годинник, а на консолі стояла прекрасна колекція мушель.
Під черевиками рипів пісок, навіяний протягом. Маркус насмілився сюди ввійти, бо сподівався знайти сліди, що ведуть до пенітенціарія. Передусім рушив до холодильника, де побачив папірець, прикріплений магнітом у вигляді краба. Це була записка від Етторе Рокки до дружини: «Побачимося за десять днів. Я кохаю тебе».
Чоловік поїхав у службове відрядження, але це могло бути й брехнею задля заспокоєння дружини. Мабуть, готувався вбити Ґояшa. Розуміючи, що це ризикований крок, не хотів уплутувати в це дружину. Міг зашитися на тиждень у мотелі за містом, щоб підготуватися. Але Маркус не хотів обмежуватися здогадами. Треба було переконатися. Обшукавши перше приміщення, зрозумів, що там чогось бракує. Поміж речей, які він оглядав, не було й сліду страждання.
Певно, наївно було думати, що зникнення Філіппо створить щось на кшталт тріщини в житті його батьків. Щось схоже на рану, але не на тілі, а в предметах. І досить до них доторкнутися, щоб вони стали кровоточити. Адже ця дванадцятирічна дитина зникла саме звідси.
Однак ніде не було ані фото, ані речей хлопчика. Та, мабуть, страждання виявлялося саме через цю порожнечу.
Маркус не міг цього відчути, тому що це могли побачити лише мати й батько. А потім він зрозумів. Придивляючись на сторінці поліції до обличчя малого Філіппо, Маркус запитував себе, як батьки зуміли пережити його зникнення. Коли дитина вмирає, є усвідомлення, що щось закінчується. А коли вона зникає, батьків мучить сумнів. Він може оселитися всюди й примушувати страждати так, що ніхто цього не помітить. Сумнів поглинає дні й години. Минають роки без відповіді. Маркус навіть подумав, що з часом краще дізнатися, що дитину вбили.
Смерть привласнює спогади, навіть найпрекрасніші, і вселяє в них страждання, яких не витримує пам’ять. Смерть стає володаркою минулого. Сумнів гірший, адже привласнює майбутнє.