Маркус зайшов до спальні Етторе й Камілли. На ліжку лежали піжами обох. На підковдрах ані найменшої зморшки, пантофлі поставлені попарно. Усе на своєму місці. Немовби можна було піклуванням про лад замінити безумство болю й хаос, спричинений трагедією, приручаючи все, що нас оточує. Упорядковуючи предмети, щоб вони відігравали фарс нормальності та повторювали нам безперервно, що все гаразд.
І тут він нарешті побачив Філіппо. Він усміхався з фотографії, стоячи поруч із батьками. Його не забули. Він теж мав своє місце — на комоді з шухлядами, біля дзеркала. Маркус хотів був уже вийти з кімнати, коли зауважив дещо й зрозумів, що помилився.
На нічній тумбі з того боку ліжка, де спала Камілла, стояв динамік радіоняні. Присутність цього предмета можна було пояснити тільки в один спосіб.
Вражений відкриттям, Маркус рушив до другої кімнати. Двері були зачинені. Відчинивши їх, він побачив, що в кімнатці, де колись мешкав Філіппо, біля його ліжка, стоїть колиска. Простір поділено: тут були постери його улюбленої команди, письмовий стіл для того, щоб виконувати уроки, але також контейнер для пелюшок, крісло й купа забавок для маленьких дітей. І ще музична скринька з бджілками, які кружляли колом.
Філіппо цього не знав, але він мав братика або сестричку.
«Життя — єдина протиотрута від страждання», — подумав Маркус. І зрозумів, у чому батьки Рокка знайшли мотивацію, щоб спрямувати думки до майбутнього, звільняючись від туману сумніву. Однак його це не переконало. Чи ця родина справді ладна ризикнути краплею спокою, учинивши помсту? Як ці люди зреагували б на повідомлення, що їхній первородний син мертвий? Якщо Філіппо справді був жертвою Канестрарі.
Він уже вирішив вийти, знайти Каміллу Рокка в консультаційному центрі, де вона працювала, і стежити за нею решту дня, аж тут почув звук двигуна. Підняв штору на вікні й побачив маленьке авто, яке припаркували на вулиці. За кермом сиділа пані Рокка.
Маркус заходився гарячковито шукати місця, де міг би затаїтися. Зайшов у кімнатку, що правила за гардероб і місце прасування. Протиснувся в куток за дверима й чекав. Почув шурхіт ключа в замку, а за хвилину — кроки Камілли, яка увійшла у квартиру й зачинила двері. Звук, коли поклала ключі на комод. Стукіт підборів. Жінка зняла туфлі, кинула їх на підлогу. Маркус бачив її через шпарину у дверях. Камілла пройшлася босоніж, несучи в руках торбинки з покупками. Але з нею не було сина чи дочки.
Зайшла до гардеробу, щоб повісити на вішак нову сукню. Повісила, не роззираючись. Їх відділяли лише двері, тонкий шар деревини. Якби жінка пройшла біля Маркусa, легко його помітила б. Але вона цього не зробила. Пішла до ванної.
Маркус почув шум води з душу й покинув укриття. Минув зачинені двері ванної і повернувся до вітальні, побачивши на столі подарунковий пакунок.
Якимось чином життя розпочалося в цьому домі знову.
Замість підбадьорити, ця думка схвилювала Маркуса. Він відчув, що його охоплює неспокій і панічний страх.
— Клементе, — прошепотів він, збагнувши, що родина, яку вони шукають, імовірно, дісталася його приятелеві.
Поки жінка перебувала в душі, сягнув по телефон, що висів на стіні в кухні, і набрав номер голосової пошти. Там було повідомлення від Клементе: «Негайно приїжджай. Батько Аліче Мартіні пакує багаж в автомобіль, і я боюся, що незабаром поїде з міста. Цей чоловік має нелегальний пістолет».
17:14
Сандра не розказала колегам-поліціянтам про загрозу, на яку наразилася в тунелі під квартирою Лари. Не промовила також ані слова комісарові Камуссо. «Це не має жодного зв’язку з дівчиною, — визнала вона. — Ідеться лише про мене й Давіда».
Крім того, вона вже не відчувала страху. Здогадалася, що переслідувач не хоче її вбити, ним керують інші мотиви. Принаймні наразі. Він міг розправитися з нею в тунелі, перш ніж вона дістала телефон. Але втримався. Він контролює її.
Камуссо зрозумів, однак, що з нею коїться щось погане. Сандра була шокована, але пояснила, що це втома й голод. Комісар запросив її до «Франческо», типової римської траторії на П’яцца-дель-Фіко. Вони сиділи за столиком і їли піцу, насолоджуючись запахами та гамором. Їх оточував Рим, із брукованими вуличками, шорсткими фасадами і плющем, який зухвало пнувся до балконів.
Відтак поїхали до управління. Камуссо правив Сандрі за провідника, показуючи їй прекрасну споруду, у якій мав щастя працювати. Вона вирішила не говорити, що вже була тут під час пошуків в архіві, коли обманула одного з його колег.
Вони сіли в кабінеті комісара. Навіть тут були високі, покриті фресками склепіння, але меблювання було просте, на відміну від самого Камуссо, який здавався в кімнаті кольоровою плямою. Коли він вішав піджак на крісло за письмовим столом, Сандра зауважила, що на манжетах у нього запонки з бірюзою, і мимохіть усміхнулася.
— Ви впевнені, що Лара вагітна? — поцікавився він.
Вони вже порушували цю тему в ресторані. Камуссо не погоджувався, що жінки мають шосте чуття щодо певних речей, хоча Сандра представила підтверджувальні докази свого припущення.
— Чому ви сумніваєтесь?
Камуссо розвів руками.
— Ми опитали її приятелів і колег з університету, але ніхто не згадав, що дівчина має нареченого чи пережила якусь пригоду. І телефонні розмови та електронна пошта не свідчать, що вона мала з кимось близькі стосунки.
— Не треба мати близьких стосунків, щоб завагітніти, — зауважила Сандра, хоча розуміла сумніви комісара, адже Лара не здавалася дівчиною, яка могла б зав’язати випадкове знайомство. — Я питаю себе про Єремію Сміта. Крім цього останнього випадку, раніше він захоплював жертв удень, запрошуючи їх щось із ним випити. Що було в цьому типові аж такого, щоб знайомитись із дівчатами?
— Я проваджу слідство цього серійного вбивці вже близько шести років і не можу пояснити. Незалежно від того, до чого він вдавався, прийоми були дієві, — сказав Камуссо, покрутивши головою й понуривши погляд. — Щоразу було те саме: гинула дівчина, і ми докладали всіляких можливих зусиль, аби її відшукати, знаючи, що маємо лише місяць. За тридцять днів ми розігрували ту саму комедію перед батьками, пресою й громадськістю. Постійно ті самі заяви, та сама брехня. Час спливав, і ми знаходили останки. — Камуссо замовк на хвилину. — Коли якось увечері я усвідомив, що в цьому винен чоловік, який лежить тепер у комі, я зітхнув із полегкістю. Я був щасливий. Знаєте, що це означає?
— Ні.
— Я радів, що вмирає ще одна людська істота. Сказав собі: «Господи, що зі мною коїться? Ця людина заподіяла нам страшну кривду. Спричинив до того, що ми стали такими, як він, бо тільки чудовиська можуть радіти чиїйсь смерті». Я пробував переконати самого себе: якщо він помре, це врятує життя інших дівчат. А як щодо наших життів? Хто нам відпустить гріхи через радість, яку ми відчували?
— Хочете сказати, буцімто, коли ви з’ясували, що він викрав ще одну дівчину, це стало для вас розрадою?
— Очевидно, якщо Лара жива. — Камуссо гірко всміхнувся. — Це теж страшно, чи не так?
— Думаю, що так, — погодилася Сандра, — адже її порятунок мав залежати від того, чи вийде з коми Єремія Сміт.
— Імовірно, ця людина нидітиме до кінця своїх днів.
— Що кажуть лікарі?
— Дивно, але небагато. Спочатку підозрювали інфаркт, але після досліджень таку версію унеможливили. Шукають якесь неврологічне ушкодження, але наразі нічого не знайшли.
— Може, це дія якоїсь токсичної речовини, отрути?
— Досліджують кров, щоб виявити таку речовину, — відповів Камуссо.
— А якщо так, то хтось намагався його вбити.
— Або довести до того, щоб його вбила сестра однієї з жертв.
Сандра зіставила цю інформацію зі справою Фігаро. Певне, існував зв’язок між способом, яким убили Федеріко Ноні, і тим, що сталося з Єремією Смітом. Це скидалося на екзекуцію. Обох покарали за злочини. Або за гріхи.
— Зачекайте хвилину, я хочу вам щось продемонструвати.
Камуссо встав з-за столу, щоб вийняти із сумки ноутбук. Увімкнув його й поставив перед Сандрою.