Клементе здивовано поглянув на нього: його учень прекрасно склав усі іспити.
— Ти вже вирішив, що робитимеш, коли ця історія закінчиться?
Маркус радо працював би на користь інших, як священик із «Карітасу». Але сказав:
— Зараз я не думаю про це.
Вони поглянули у вікно й побачили, що Бруно Мартіні рушає до авто.
Клементе вручив Маркусові ключі від «Панди» й побажав успіху.
Увечері місто знелюднювалося, і «Фіат-Мультіпла» міг їхати швидко серед такого неквапного руху. Маркус їхав слідом, зберігаючи безпечну відстань, аби його не зауважили.
Мартіні покидав Рим — про це свідчили дорожні знаки. Однак перед цим він зупинився біля банкомата. Маркусові це здалося дивним, адже Клементе сказав, що того дня чоловік уже зняв гроші в банку. Він побачив, що той сів в автомобіль і поїхав, але менш ніж за десять хвилин знов зупинився, цього разу для того, щоб випити кави в переповненому барі, де відвідувачі дивилися матч. Бруно Мартіні ні з ким не привітався, і не здавалося, щоб хтось його впізнав. Випивши кави, чоловік заплатив і рушив далі в подорож. Подався до зони, перед якою стояло табло, що інформувало про заборону в’їзду, — знехтував ним і проїхав біля камери, наражаючись на штраф. Маркус не мав вибору й мусив прямувати за ним. Завернув на вулицю, що вела до північних передмість Рима. Наблизився до в’їзду на автобан і заплатив. За кілька хвилин зупинився втретє, щоб заправитися. Маркус чекав на нього на майданчику стоянки, за розподільником палива, і дивився в дзеркало заднього огляду, як той спокійно наповнив бак, а потім заплатив кредиткою. Відтак рушив, додержуючись поміркованої швидкості.
Маркус замислився, куди їде Мартіні. Мав таке враження, що щось проґавив.
Спочатку чоловік прямував у бік Флоренції, але за десять кілометрів зупинився на сервісному майданчику й зайшов до гриль-бару, а Маркус — за ним. Мартіні купив пачку цигарок і знову замовив каву. Маркус причаївся за стелажем із газетами, вдаючи, що переглядає тижневики, але не зводив з нього очей, коли той допивав каву біля стійки. Закінчивши, Мартіні поглянув в об’єктив камери охорони, розміщеної над касою, і завмер на декілька секунд.
«Хоче бути на запису», — подумав Маркус.
Мартіні відставив чашку й рушив униз сходами, що вели до туалету, Маркус пішов слідом. Насилу відчинив двері та, упевнившись, що вони самі, пройшов біля Мартіні, який мив руки. Маркус зупинився на відстані двох умивальників і відкрутив кран. Мартіні подивився на нього в дзеркалі, але без цікавості.
— Пане Мартіні, маєте потребу в алібі?
Запитання заскочило чоловіка.
— Про що ви кажете?
— Банкомат, автозаправка, сервісний майданчик — у всіх цих місцях є камери. З-поміж уболівальників, які зібралися в барі, щоб подивитися матч, теж буде хтось, хто звернув на вас увагу. Цікавий задум — сплатити штраф. І невеличка екскурсія автобаном, адже в’їзні брами реєструють в’їзд і виїзд. Залишаєте сліди, аби стало відомо, де ви були. А куди насправді ви їдете?
Чоловік підійшов до Маркусa, скорчивши грізну міну.
— Чого ви від мене хочете?
Маркус відповів йому таким самим поглядом, без тіні страху.
— Хочу вам допомогти.
Здавалося, у чоловіка чешуться руки, щоб його вдарити, але він стримується. Те, як він рухав великими долонями, а також уся його постава свідчили про рішучість. Він скидався на лева, ладного атакувати.
— Ви поліціянт?
Маркус не відповів, бажаючи не виводити його з омани.
— Альберто Канестрарі, Астор Ґояш — вам відомі ці імена?
Мартіні не зреагував, та здавався заскоченим.
— Ви знаєте їх, чи не так? — повторив запитання Маркус.
— Можна дізнатися, хто ти?
— Ти втікаєш, еге ж? Ти не відрізняєшся від мене: теж намагаєшся комусь допомогти. Кому?
Бруно Мартіні відступив на крок, немовби дістав кулаком в обличчя.
— Я не можу сказати.
— Мусиш, інакше все марно. Ця особа не зможе виміряти справедливість: помре сьогодні ввечері. — Маркус наблизився до нього. — Кому ти допомагаєш?
Чоловік сперся на умивальник і підніс долоню до чола.
— Вона прийшла до мене вчора, сказала, що її зниклий син мертвий і що вона може знайти вбивцю.
— Камілла Рокка. — Маркус цього не сподівався.
Мартіні кивнув.
— Нас об’єднало те, що сталося з нашими родинами три роки тому. Зниклі Аліче й Філіппо стали як брат і сестра. Я познайомився з Каміллою в комісаріаті, нас поріднило страждання. Камілла була зі мною, коли дружина мене покинула. Тільки Камілла мене розуміла. Тому я не міг їй відмовити, коли вона попросила про пістолет.
Маркус не вірив тому, що чув. Родина, яка змогла впоратися з нещастям і подбала про другу дитину, щоб спробувати знову стати на ноги. Це була лише видимість. Тепер він збагнув план Камілли. Вона не сказала нічого чоловікові. Скористалася тим, що він поїхав з міста, бо якби з нею щось сталося, він опікувався б дитиною. Тому сьогодні після полудня дитини не було вдома. Мати попросила когось посидіти з малюком.
— Камілла знала, що ти маєш пістолет. Ти дав його їй, а потім намагався забезпечити собі алібі на той випадок, якби щось не вдалося і поліція вийшла на тебе через зброю, адже ти вже нею користувався, коли вирішив, що сам виміряєш справедливість. — Маркус розумів, що заскочив його зненацька, і Мартіні вже не зможе заперечити.
— Чи Камілла сказала тобі, що думає зробити?
— Кілька днів тому хтось їй зателефонував. Анонімний співрозмовник поінформував: якщо вона хоче знайти людину, котра наказала вбити її сина Філіппо, повинна того самого вечора приїхати до одного готелю. І що замовника звуть Астор Ґояш.
— Який це готель? — поцікавився Маркус.
Мартіні понурив очі.
— Я розмірковував, що я зробив би в цій ситуації, — озвався за хвилину чоловік. — Я не знав, правда це чи недоречний жарт. Але через сумнів людина ладна повірити в усе. За цим сумнівом не до витримки. Це тортури, від яких можна збожеволіти.
— Тільки цих тортур не припинять постріли з пістолета. Будь ласка, скажи мені, де зараз Камілла Рокка.
— Готель «Екседра», номер триста три.
20:00
Температура знизилася на кілька градусів, і з’явився легенький серпанок, забарвлений у помаранчеві тони від світла ліхтарів. Здавалося, немовби десь пожежа. Сандра думала, що кожної миті може побачити полум’я.
На майдані з обеліском і слоном віряни спинялися, щоб поговорити після закінчення меси. Сандра протиснулася між ними й зайшла до базиліки Санта-Марія-Сопра-Мінерва. Цього разу храм стояв не порожній. У ньому були туристи й віряни. Їх присутність заспокоїла Сандру. Вона попрямувала до каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. Жінка хотіла зрозуміти.
Діставшись скромного вівтаря, знов опинилася перед іконою святого. Праворуч від нього — фреска «Христос-Суддя між двома ангелами», огорнута димом від фігурок із воску та свічок. Хто знає, навіщо вони згорають і за які гріхи. Сандра вже розуміла сенс символів, що її оточували. Це було місце, де вимірюють справедливість.
«Трибунал совісті», — подумала вона.
Проти інших каплиць у базиліці ця була скромна й сира. Фрески зображали суд: суддею був Христос, обабіч нього стояли ангели, а святий Раймондо — пенітенціарій — представляв йому справу.
Сандра всміхнулася сама до себе. Знайшла підтвердження, що опинилася тут не випадково. Не була експертом з балістики, але тепер могла спокійно проаналізувати вчорашню стрілянину. Луна пострілів відбивалася в цілому храмі, що не дало їй змоги визначити, де стояв стрілець. Але після пригоди в тунелі під квартирою Лари сумнівалась, чи справді хтось хотів її вбити. У тунелі він мав досконалу нагоду, але не скористався з неї. Щось їй підказувало: це та сама особа.
Хтось, хто заманив її до базиліки, хотів перевірити, що вона знає. Давід дещо дізнався, мав інформацію, яку хтось за будь-яку ціну хотів знати. Хтось, хто спочатку налякав, а потім хвалився, що знає її чоловіка. Використав як приманку, щоб дістатися пенітенціарія. Тому опинився в тунелі. Сандра озирнулася через плече й побачила його в оточенні гурту вірян.