Шалбер до неї придивлявся. Не мав приводу ховатися.
Вона поклала руку на кобуру, яка була під блузою, щоб дати йому зрозуміти: тільки-но він зробить якийсь необережний рух, вона вистрілить. Шалбер розвів руки й підійшов до неї вільним кроком, даючи зрозуміти, що не має ворожих намірів.
— Чого ти хочеш? — спитала Сандра.
— Я припускаю, що ти вже все розумієш.
— Чого ти хочеш? — повторила вона трохи голосніше.
Шалбер поглянув на Христа-Суддю.
— Пояснити.
— Це ти в мене стріляв.
— Я засунув тобі під двері листівку зі святим і заманив тебе сюди, бо хотів добути фотографії Давіда. Але коли ти набрала номер мого мобільного, зрозумів, що мушу діяти, бо інакше все втрачу. Я імпровізував.
— Що дізнався мій чоловік про це місце?
— Нічого.
— Отже, ти вдавав, що рятуєш мені життя, ти зловживав моєю довірою й розказував казки про дружбу з моїм чоловіком. — Хотіла додати ще: ти затягнув мене до ліжка й дав мені зрозуміти, що відчуваєш до мене щось. Але передумала. — І все для того, щоб здобути фото священика зі шрамом на скроні?
— Я вдавав, що це правда, так само як і ти. Я здогадався, що ти мене обманюєш, що ти не показала мені всіх фото. А для мене брехуни не мають жодного шансу, я говорив тобі це, пам’ятаєш? Ти уклала із цим священиком якусь угоду, так? Маєш надію, що це допоможе тобі знайти вбивцю Давіда.
Сандра була розлючена.
— Тому ти за мною стежив. Хотів дізнатися, чи я знову з ним зустрінуся.
— Я стежив за тобою також тому, щоб захищати тебе.
— Замовкни, — кинула різко Сандра; обличчя її виявляло огиду та відразу. — Я не хочу слухати цю брехню.
— Але ти мусиш знати, що твого чоловіка вбив пенітенціарій.
Інформація вразила жінку, але вона намагалася цього не показати.
— Тепер тобі вигідно так говорити. Думаєш, я тобі повірю?
— Ти не замислювалася, чому певної миті Ватикан вирішив ліквідувати орден пенітенціаріїв? Що такого сталося, що Папа Римський зважився на це рішення? Щось, про що ніколи не сповіщали. Побічний ефект їхньої діяльності.
Сандра мовчала. Мала надію, що Шалбер говоритиме ще.
— Архів Paenitentiaria Apostolica є місцем, де здавна фіксують і аналізують зло. Однак кожен пенітенціарій має доступ лише до обмеженої частини документів, аби зберегти конфіденційність і тому що ніхто не витримає знання про зло в такому обсязі. — Сандра була зосереджена на тому, що він казав, тож Шалбер вів далі: — Ченці піддалися ілюзії: якщо зберуть якомога більше свідоцтв про скоєні гріхи, зрозуміють, яку роль зло відігравало в історії людства. Однак, попри всі зусилля щодо його класифікації, зло завжди знаходило спосіб вийти поза схеми й не дати нічого спрогнозувати. Завжди траплялися аномалії, незначні відхилення, тому пенітенціарії зі звичайних дослідників та архівістів перетворилися на слідчих, що вимірюють справедливість. Найважливішим, чого вони навчилися, було те, що раз генероване зло генерує наступне. Як хвороба. Але пенітенціарії не взяли до уваги, що зло може вплинути і на них, адже вони люди.
— Ти хочеш сказати, що з плином часу зло завело їх на бездоріжжя?
Шалбер кивнув.
— Не можна мати справи з темною силою й не відчувати її впливу. Пенітенціарії не знали всього вмісту архіву, тож не дивно, що з плином років дещо важливе загубилося. — Тон Шалберa злагіднів. — Подумай, Сандро, адже ти поліціянтка, чи завжди тобі вдається відділяти приватне життя від того, що ти бачиш на місцях злочину, які документуєш? Чи щось із цього болю, цього страждання, цього негідництва ти несеш за собою додому?
Вона згадала яскраво-зелену краватку Давіда. Розуміла, що Шалбер може мати рацію.
— Скільки колег піддалося через це темній силі? Скільки перейшло на той бік барикади? Криміналісти, які мають бездоганну службу, дають підкупити себе якомусь торговцеві наркотиками. Поліціянти, яким ти доручила б життя, забувають про свою роль і по-звірячому б’ють підозрюваного під приводом, що хочуть примусити його говорити. Ті, хто зловживає владою і дає себе підкупити, — люди, які зрозуміли, що нічого не вдасться зробити. Хоча вони намагалися боротися, зло завжди діставало перемогу.
— Це винятки.
— Я знаю, я теж поліціянт. Але це не значить, що зі мною не може статися такого.
— І це сталося з пенітенціарієм?
— Отець Девок не міг із цим погодитися. Він і надалі таємно вербував священиків. Був переконаний, що йому вдасться опанувати ситуацію, але через довірливість він заплатив за це життям.
— Тому ти не знаєш, ким була людина, яка вбила Давіда. Може, це навіть той священик зі шрамом на скроні.
— Я справді не знаю.
Сандра поглянула на нього уважно, розмірковуючи, чи він щирий. Потім усміхнулася й похитала головою.
— Яка я ідіотка: небагато мені треба, щоб я знов потрапила у твою пастку.
— Ти не віриш мені?
Сандра поглянула на нього вороже.
— Я маю право припускати, що ти сам міг бути вбивцею мого чоловіка, — сказала жінка, наголошуючи на словах «мого чоловіка», немовби хотіла підкреслити різницю між ним і Давідом, а також те, як небагато вартує для неї ніч, яку вони провели разом.
— Що я маю зробити, аби переконати тебе, що це не так? Хочеш, щоб я допоміг тобі знайти вбивцю?
— З мене досить угод. Крім того, є простіший спосіб.
— Який?
— Ходи зі мною. Тут є комісар, якому я довіряю, Камуссо. Ми розповімо йому все і попросимо про допомогу.
Шалбер розмірковував протягом хвилини.
— Ясно. Чом би й ні? Їдьмо до нього відразу, — сказав він урешті.
— Добре. Та коли ми виходитимемо звідси, іди попереду.
— Якщо так ти будеш спокійніша.
Шалбер рушив навою.
Наближався час зачинення базиліки, і віряни збиралися біля головного виходу.
Сандра йшла на відстані кількох метрів за агентом, а він ще якийсь час оглядався, щоб перевірити, де вона. Незабаром змішався з гуртом людей, що стояли біля дверей, але Сандра стежила за ним. Шалбер поглянув на неї та розвів руками, даючи зрозуміти, що не має впливу на те, що коїться. За хвилину вона теж застрягла в натовпі вірян, які повільно рухалися. Чоловік попереду спіткнувся і впав. Пролунали голоси обурення на адресу особи, яка його підштовхнула. Сандра здогадалася, що сталося, і насилу протиснулась уперед. Але не спостерегла вже спини агента. Розштовхуючи людей ліктями, вона змогла врешті дістатися дверей. Коли вийшла надвір, упевнилася, що Шалбер зник.
20:34
Досить було одного телефонного дзвінка, щоб підштовхнути Каміллу Рокка. Без жодного доказу чи свідчення.
Нарешті вона знала ім’я та прізвище — Астор Ґояш. І їй цього вистачало.
Готель «Екседра» був збудований на старовинному П’яцца-дель-Екседра. У п’ятдесятих роках майдан дістав назву П’яцца-дель-Репуббліка, але римляни її не сприйняли й надалі користалися попередньою. Неподалік виднілися руїни терм Діоклетіана.
Готель люкс стояв навпроти великого фонтану Наяд, ліворуч від майдану.
Маркусові потрібно було півгодини, щоб доїхати сюди з автобану. Він сподівався, що встигне стримати Каміллу, перш ніж вона вчинить щось невідворотне.
Чоловік не знав, що на нього чекає. Не знав також, чому загинув малий Філіппо. Цього разу таємничий пенітенціарій не дав йому жодної стежки.
«Ти рівний із ним за здібностями. Ти такий, як він», — сказав Клементе.
Але це була неправда. Маркус навіть не намагався здогадатися, де ховається його колега. Був, однак, певен, що він за ним спостерігає, стежить за кожним його рухом. «Колись він з’явиться», — сказав собі Маркус. Був переконаний, що врешті вони зустрінуться. І що той усе йому пояснить.
Маркус зайшов у готель, оминувши сторожа в циліндрі та лівреї. Мармур блищав у світлі кришталевих люстр, усюди була розкіш. Він зупинився в головному холі й замислився, як відшукати Каміллу.