— Вибач, що затримала. Я піду, скоро чергування.
— Приємно було познайомитись. Сьогодні я дечого в тебе навчилася.
Лікарка всміхнулася.
— Мій батько каже, ми ростемо зокрема й завдяки силі, з якою нам дають ляпаси.
Сандра дивилася на лікарку, поки та віддалялася порожнім коридором. У її голові знову з’явилася та думка. Але й цього разу Сандра її відігнала: переконання, що це Шалбер убив чоловіка. І вона пішла з ним до ліжка. Але вона потребувала тих пестощів. Давід зрозумів би це.
Вона підійшла до стерильного контейнера, вийняла з нього маску і вдягла. А потім переступила поріг маленького пекла, у якому був лише один проклятий.
Наближаючись до ліжка Єремії Сміта, лічила кроки. Шість. Ні, сім. Втупила в нього погляд. Золота рибка була на відстані руки. Із заплющеними очима, оточена крижаною байдужістю. Ця людина не пробуджувала ніяких почуттів. Ані страху, ані співчуття.
Біля ліжка стояло крісло. Сандра сіла. Обіперла лікті на коліна, сплела пальці й нахилилася до лежачого. Подумала, що хотіла б прочитати його думки й зрозуміти, що скерувало його до вчинення зла. У цьому полягає робота пенітенціарія. У дослідженні людської душі, у пошуку глибших мотивацій до дій. Натомість вона як фотограф-криміналіст приглядалася до зовнішніх ознак, ран, які зло залишає у світі.
Згадала темне фото з плівки, зняте «лейкою».
«Це моя межа», — сказала вона собі. Не маючи кадра, утраченого безповоротно, мабуть, через хибну установку затвора фотоапарата, вона не могла далі слідувати шляхом, який указав Давід. Невідомо, чи є що-небудь на тому фото.
Те, що Сандра могла побачити на фотографіях, було для неї джерелом інформації, але також бар’єром. От якби хоч раз узяти й зазирнути в глибину своєї душі, а потім видобути все назовні, намагаючись знайти дорогу, що веде до прощення. Тож вона заговорила до Єремії Сміта:
— Я хочу розповісти тобі історію яскраво-зеленої краватки. Це сталося за кілька тижнів до вбивства мого чоловіка. Давід повернувся з тривалого службового відрядження. Усе було як завжди, коли ми бачилися після довгої перерви. Ми святкували вдвох. Решта світу лишилася поза стінами квартири, а ми почувалися так, мовби були єдиними представниками людського виду. Ти розумієш, що я маю на увазі, ти переживав колись щось таке? — Вона усміхнено похитала головою. — Ні, напевно, ні. Принаймні того вечора вперше, відколи ми познайомилися, я мусила вдавати, що кохаю його. Давід поцікавився: «Ну як, усе добре»?» Скільки разів ми ставимо це запитання, не чекаючи щирої відповіді. Сказавши, що все гаразд, я збрехала. За декілька днів до того я була в лікарні, зробила аборт. — Сандра відчула, що до очей підступають сльози. — У нас були всі можливості, щоб стати чудовими батьками, ми кохалися, довіряли одне одному. Але він був репортер, безперервно подорожував, фотографував війни, революції та інші події. А я — поліціянтка. Ти не можеш народити дитя, якщо ризикуєш життям на роботі так, як Давід. І якщо бачиш те, що я змушена бачити щоденно на місцях злочину. Забагато насильства, забагато страху, це завадило б дитині, — сказала Сандра переконано, без натяку на каяття. — У цьому полягає мій гріх. Це буде зі мною до кінця життя. Але я не можу собі пробачити, що не дала змогу Давідові висловитися. Скористалася його відсутністю й вирішила сама. — Обличчям Сандри майнула гірка посмішка. — Коли після аборту я повернулася додому, знайшла у ванній тест на вагітність. Моя місячна дитина, чи як її можна назвати, зосталася там, у лікарні. Я відчувала, як вона в мені вмирає, а потім покинула її. Це страшно, як вважаєш? У всякому разі я подумала, що ця істота заслуговувала принаймні на поховання. Я взяла коробку та поклала в неї тест і кілька предметів, які належали її мамі й татові. Зокрема і ту єдину Давідову краватку. Яскраво-зелену. Потім я поїхала автомобілем аж до Телларо, містечка в Ліґурії, де ми були у відпустці. І вкинула все те в море. — Сандра зітхнула. — Я ніколи нікому про це не розповідала. І мені здається абсурдним, що я розповідаю все саме тобі. А тепер найважливіше. Раніше я була переконана, що сама заплачу за наслідки мого вчинку. Але несвідомо спричинила катастрофу. Потім я все зрозуміла, але було запізно. Разом із любов’ю, яку я мала відчути до дитини, я викинула і почуття до Давіда. — Жінка витерла сльозу. — Я цілувала його, пестила, кохалася з ним і нічого не відчувала. Нірка, яку ця дитина стала довбати в мені, щоб жити, перетворилася на порожнечу. Я знов покохала чоловіка вже після його смерті.
Сандра схрестила руки на грудях і розплакалася. Сльози струменіли, але не давали полегшення. Вона не могла їх стримати. Це тривало кілька хвилин, а потім, коли жінка висякалася й заспокоїлася, їй хотілося сміятись. Сандра була виснажена, але, хоч як важко це зрозуміти, у цьому було щось добре. «Ще п’ять хвилин», — сказала вона собі. Лише п’ять. Цокання кардіографа, під’єднаного до грудей Єремії Сміта, ритмічне «посопування» дихального апарата, який підтримував його життя, діяли на неї гіпнотично і відпружливо. Вона на хвилину заплющила очі та, не усвідомлюючи цього, заснула.
Уві сні побачила Давіда. Його усмішку. Розпатлане волосся. Щирий погляд. Ту міну, яку він корчив щоразу, коли бачив її сумною й замисленою. Тоді він висував нижню губу і схиляв голову. Тепер він узяв її обличчя в долоні й прихилив до себе, щоб поцілувати. «Усе гаразд, Джинджер». Вона почувалася піднесено і спокійно. А потім чоловік попрощався помахом руки й віддалився, танцюючи, відстукуючи ритм підборами та співаючи їхню пісню, «Cheek tо Cheek». Поки Сандрі здавалося, що це голос Давіда, і вона бачила уві сні всю ту сцену, — вона не могла знати, що голос насправді належить комусь іншому.
У палаті хтось співав.
22:17
Побачивши, як Камілла Рокка кладе руку на груди хлопця, що мав серце її сина, Маркус подумав, що якась невидима милосердна сила керує його життям. Він повторював собі, що ми, незначущі піщинки величного космосу, не заслуговуємо, щоб нами цікавився якийсь Бог. Але зараз Маркус був ладний змінити свою думку.
«Ми зустрінемось там, де все почалося».
Він мав упізнати свого супротивника. Мав здобути нагороду — порятунок Лари. І місцем, де все почалося, була вілла Єремії Сміта.
Маркус зупинив «Фіат-Панду» перед головною брамою. За домом уже не стежив поліціянт, а якийсь час тому з вілли поїхали і криміналісти. Там панувала атмосфера спустошення й пригніченості, як і тоді, коли ще не була розкрита таємниця вілли. Маркус рушив до будинку. Силі сутінків протистояло тільки світло місячної повні.
Дерева вздовж головної алеї колихалися від подувів холодного вітру. Шелестіння листя під черевиками було схоже на спалахи сміху, які проносилися повз нього, щоб затихнути за його спиною. Статуї, що прикрашали занедбаний сад, вдивлялися в нього порожніми очицями.
Чоловік підійшов до будинку. На дверях і вікнах були печатки. Насправді Маркус не сподівався, що пенітенціарій чекатиме тут на нього. Отримане послання було цілком зрозуміле.
«Але цього разу ти муситимеш шукати диявола».
Це його останнє випробування. А потім він мав дістати пояснення.
Чи має він шукати якогось надприродного знаку? Маркус сказав собі, однак, що пенітенціарії ніколи не цікавилися дияволом — навпаки, були чи не єдиними членами Церкви, які піддавали сумніву його існування. Завжди вважали його за зручний привід, вигаданий людьми, які хотіли уникнути відповідальності за свої гріхи й виправдати вади.
Диявол існує тільки тому, що люди негідні.
Маркус зняв печатки з дверей і ввійшов. Світло місяця не полинуло за ним, зупинилося на порозі. Він не почув жодного звуку, не побачив слідів чиєїсь присутності. Вийняв із кишені ліхтар і рушив коридором, освітлюючи собі дорогу. Він пам’ятав перший візит, коли розв’язував загадку з цифрами на звороті картин. Усе-таки щось могло випасти з його уваги, адже пенітенціарій хотів, щоб він сюди повернувся. Маркус дістався приміщення, у якому знайшли Єремію Сміта в передсмертному стані.
«Диявол тут більше не живе», — подумав Маркус.
Цього разу чогось бракувало. Криміналісти прибрали перекинутий столик, рештки чашки з-під молока і крихти печива. А також латексні рукавички, шматки марлі, шприци й канюлі, використані групою швидкої допомоги під час реанімування виродка. Не було предметів, що належали його юним жертвам, — стрічки для волосся, коралового браслета, рожевого шарфа й ролика, — за їх допомогою він закликав духи дівчат, щоб ті складали йому товариство довгими самотніми ночами.